Незважаючи на те, що мрію про
мирне розв’язання конфлікту в Україні, якось мені важко повірити в добрі наміри
Януковича
Нібито зустрівся з
Кличком. Нібито зателефонував Яценюку. Нібито має скликати якесь коло людей для
обговорення порозуміння з опозицією.
Можливо,
що й до таких зустрічей дійшло, важко дискутувати з фактами. Однак, немаю
сумніву, що це симулятивні кроки. Янукович виграє час, пробує – як і до цього –
обманути опозицію. Здійснює стратегію відтермінування важких рішень, бо знає,
що зима, а, насамперед, перевтома протестуючих – його найкращі союзники. Нині в
нього руки звільнені. Вже нічого не повинен вдавати перед Європою. Вільнюс і
все, що відбулося після нього, засвідчили, що обрав курс на Схід. Муисть
рахуватися виключно з Володимиром Путіним і… реаліями.
А
які ці реалії? Передусім настроїв проти себе більшу частину громадської думки.
Якби нині відбувалися вибори, не мав би анінайменшого шансу на успіх. З іншого
боку міцнішають вірні йому лояльні сили. Люди навколо Януковича і симпатики
Партії регіонів вже по горло ситі тим, що відбувається на Майдані. Звідси
і тиск аби розправитись з протестом, що зростає. Зі свого боку бунтівники
розчаровані відсутністю успіхів і також радикалізуються, і погрожують
створенням альтернативних державних інститутів.
Шкалу
радикалізації найяскравіше показують події недільної ночі, коли дійшло до
регулярної боротьби і спалення міліцейських автобусів. Смію думати, що це не
останній спалений автобус. Буде їх більше, так само як потрібно зважати на все
більшу кількість травмованих під час сутичок. Це радикалізація настроїв,
а за цим йдуть щораз драматичніші кадри з околиць Майдану, які будуть
дуже поляризувати громадську думку в Україні. Найгірше , що це призведе до
танення і так вузької групи симпатиків Майдану в лавах представників світової
громадської думки. Полум’я, кров і поранені ніколи не сприяли популярності
вуличних протестів. Це знає ї Янукович і лише питанням часу є те, коли
він почне лякати світ перспективою терору на вулицях Києва. Не виключено, що
сам його й спровокує. Аби мати аргументи для силового розв’язання проблеми.
Маю
враження, що рішення він вже ухвалив. Загострення карної відповідальності і
юридичні причіпки спрямовані проти опозиції, яка передбачує, що плани
віськового стану вже ухвалені, а його впровадження є питанням часу. У такому
поєдинку, як в Польщі у грудні 1981 – го року, суспільство немає жодного шансу.
Принаймні, на короткотермінову перспективу. Є лише питання про кількість жертв
і… втрачених років. Бо, напевно, так як і в Польщі після військового стану
– з часом громадська думка знову підніме прапор реформ.
Я
свідомий того, що це лише імовірний сценарій. Ситуація в Києві може розвиватися
по – іншому, однак багато що говорить на користь того, що такі шанси мізерні.
Занадто багато вже сталося. Визначення і радикалізм з обох боків –
занадто великі. Якби все ж дійшло до конфронтації в Україні, ми тут, в Польщі,
маємо бути готовими. Як з політичного боку, так і з гуманітарного. Будемо
першими, хто отримає досвід прийому біженців.. Чи ми свідомі цього? Не дуже
вірю в це. Чи готові ми до такого виклику? Думаю, що запаси емпатій (грец.
patho) — співпереживання) серед поляків й надалі величезні. Однак, не
випереджаючи реальність, говоримо про українське поверенення до грудня 1981
року, бо така перспектива стає щораз більш реальною.
Богуслав
Хработа, журналіст «Rzeczpospolitа»:
Публікацію Rzeczpospolitа
переклав Володимир Угнівський
Немає коментарів:
Дописати коментар