Навіть найпалкіші прибічники
європейської інтеграції визнають, що процес зближення буде непростим.
Промисловці скаржаться на невідповідність технічних регламентів, юристи — на
відмінності у законодавчих підходах, чиновники намагаються сумістити режими регулювання.
Але мало хто згадує при цьому, що
головними труднощами у спілкуванні з європейцями будуть конфлікти світоглядів.
Усі згадані нестиковки — наслідок
того, що на багато речей ми з ними дивимося по-різному, тому і в схожих
ситуаціях поводимося неоднаково.
У мене на очах, ще задовго до
появи проекту Угоди й офіційно задекларованого курсу на євроінтеграцію,
тамтешні інвестори намагалися пробратися на український Схід. Певний час
європейські бізнесмени вважали привабливими промислові регіони України.
Із західного боку також були
спроби налагодити на регіональному рівні політичну, культурну та іншу
співпрацю.
Спроби ці, визнаємо, нечасто
вдавалися. Поклавши руку на серце, більша частина вини за це лежить не на
черговому "режимі" (кучмівському, помаранчевому чи нинішньому), а на
приймаючій стороні.
Але негативний досвід — теж
досвід. Принаймні тепер можна судити, які саме наші риси та звички найбільш
"антиєвропейські" і здатні занапастити перспективні спільні проекти.
По-перше — і це головне — відсутність звички виявляти ініціативу.
"Скучный вы народ, бояре.
Неинициативный. Одно слово — вымирающий класс", — казав Іван Грозний у
мініатюрі Віктора Шендеровича.
Але на це є свої причини. Раніше
за всіх думала партія. І уважно стежила за тим, аби, принаймні у регіонах
розміщення стратегічно важливих підприємств, більше ніхто не думав без команди.
Потім партія від цієї ролі
самоусунулася. Настав нетривалий період озброєного капіталізму. Молодий
агресивний бізнес дуже швидко виріс до монополій. А на цьому рівні зайва
ініціатива теж не потрібна. З конкурентами тоді розмова була коротка, а влазити
на будь-який ринок можна було тільки з дозволу "серйозних людей"
(вони ж — "шановані" і "правильні").
Стара номенклатура і молоді
вовченята з робітничих околиць знайшли спільні інтереси саме у придушенні
будь-якої вільної думки, не узгодженої з господарями життя, новими і старими.
Котком підминався бізнес, душилися незалежні ЗМІ, незадоволені життям громадяни
більше трьох не збиралися. А хто збирався — сам винен.
І, знаєте, вони впоралися.
Спільними зусиллями. З одного боку — залізний кулак влади, з іншого — рука
ринку з кастетом. Вони в зародку придушили саму можливість виникнення звички
жити своїм розумом.
Вони вирішили, що в пушкінському
рядку "души прекрасные порывы" для них зручніше слово
"души" вважати дієсловом наказового способу.
І досягли свого. Апофеозом їхніх
зусиль стало поширене явище, коли робітники роками ходили на роботу, де не
платили зарплати.
Закінчилося все це відродженням
партії в новому образі і якості конгломерату бізнесу, чиновництва та …
криміналітету — звісно, куди ж без нього?!
Місцеві чиновники, розмірковуючи
про економіку країн Європи, люблять зазначати, що "там" основою
добробуту країни є малий і середній бізнес. Але ж підприємницька активність —
це наслідок розвитку ініціативності. Тієї, яку тут вибивали довго і жорстоко.
У результаті, європейці
помиляються, вважаючи, що мають справу з такими ж самими вільними у вчинках
людьми і розраховуючи, що їхні візаві можуть приймати рішення. А візаві (чи з
бізнесу, чи з політики, чи з влади), своєю чергою, чекають схвалення
"старших товаришів".
По-друге, що теж важливе, хоч і не нове, дуже ускладнює взаєморозуміння
печерне ставлення до закону та чужих прав, починаючи з права власності.
"Якщо не можна, але дуже
хочеться, то можна". А коли, до того ж, є сила, яка дозволяє втілювати
бажання в життя…
Пропозиція про продаж одного з
донецьких заводів дослівно звучала так: "П'ять "лимонів", кажеш,
коштує заводик? Давай так: даємо два, зате всі залишаються живі й
здорові".
Що змінилося відтоді? Тільки те,
що норовливі найчастіше залишаються живі-здорові завжди, але — без власності та
грошей. Найбільш незговірливі потрапляють у в'язницю. А брудну роботу тепер
виконують не тільки і не так наймані "бики", як суди, міліція,
прокуратура та спецслужби.
Найсумніше, що такий нігілізм
поширився на всі рівні. Немає ніяких ненаситних "буржуїв" і чесних
"гегемонів". Кожен, хто може хапнути, — хапає. Одні відбирають заводи
й магазини, інші — хоча б спільний сходовий майданчик під особисту комору.
Як наслідок, ніхто й ніде не
почувається господарем. Кожен підспудно розуміє, що всі наявні активи видані
ніби в тимчасове користування, і в будь-який момент їх можуть відібрати, коли
втратиш пильність.
Звідси або моторошна параноя, або
наплювацьке ставлення до своєї власності. Одне слово — безвідповідальність.
Про ставлення до власності в
Європі, думаю, нагадувати зайве.
По-третє, все це породжує
громадянську апатію і прагнення перекласти відповідальність за свою долю на
когось.
За будь-якими соціологічними
опитуваннями (зокрема, одне з останніх було від групи "Рейтинг"),
жителі Донбасу лідирують у бажанні "сильної руки", жорстокої цензури
й контролю, виступають за повернення до планової економіки. За кількістю тих,
хто жалкує за розпадом СРСР, східні регіони теж попереду країни всієї.
Зустрічається в цих краях навіть
така екзотика, як сталіністи й монархісти.
Для будь-якого масштабного
економічного співробітництва незручність полягає в тому, що прийшлий інвестор
теж може несподівано опинитися в ролі "царя-батюшки".
Багато бізнесменів, які планували
розміщення виробництв на Сході України, несподівано виявляли надмірний рівень
очікувань із боку місцевого населення.
На Заході працівник належить
роботодавцеві тільки в певні дні та години й усіляко охороняє свій особистий
простір. Натомість у нас адміністрація заводу часто виконує функції парткому,
сімейного психолога і соціального інспектора.
Менеджеру західного зразка буває
важко зрозуміти, чому він має бути в курсі графіків запоїв чоловіків своїх
співробітниць або розкладу батьківських зборів у школах та садках. Проте для
нас практика перекладання певної частини сімейних проблем на роботодавця
залишається традиційною.
Втім, скинути свої проблеми на
"годувальника" намагаються не тільки його працівники. У кожного мера
апріорі слово "інвестор" завжди викликало рясне слиновиділення. На
дивіденди від появи будь-якого закордонного товстосума розраховували також
бюджетники, лікарі, учителі, комунальники, незаможні… Навіть священики в храмах
славили Господа за такий подарунок долі.
Інвестор нібито й не проти виявити
соціальну відповідальність, у міру сил допомогти нужденним і підлатати
інфраструктуру. Але нав'язувана необхідність утримувати на свої кошти всю
комунальну сферу, всі бюджетні установи і всіх соціально незахищених громадян
віджахнула багатьох.
А ті, хто все-таки прийшов і
залишився, навчилися жорстко торгуватися.
По-четверте, очікування "доброго царя" заважає самоорганізовуватися. Я
неодноразово спостерігав у своїх краях зустрічі жителів із кандидатами або вже
обраними депутатами різних рівнів.
І характерною рисою цих зустрічей
було те, що переважна більшість порушених там питань чудово вирішувалася без
участі влади будь-якого рівня. Завезти свіжий пісок у пісочницю, вичистити двір
і заборонити компанії місцевих люмпенів пиячити на дитячому майданчику, — для
цього потрібна десятихвилинна конструктивна розмова учасників конфлікту.
Тут, утім, є позитивні зрушення,
хай поки що поодинокі й нерегулярні.
Звісно, є ще по-п'яте, по-шосте,
по-сьоме… У кожному разі, доведеться враховувати, що, коли саміт у Вільнюсі
завершиться вдало, тісніше співпрацювати доведеться людям із різними
цінностями, різним світоглядом і звідси — істотними відмінностями у способі
життя.
У цьому немає нічого страшного.
Зрештою, українці Сходу і Заходу, Півдня і Центру, столиці і регіонів теж
різняться, що не заважає нам усім якось уживатися в одній країні третій десяток
років.
Але слід заздалегідь мати на
увазі: європейцям ми здамося трохи дивними.
Євген Шибалов
Немає коментарів:
Дописати коментар