Культ сили і методи насильства

Українські націоналісти мають культ сили. Вони постійно твердять, що історію творили завжди лише сильні нації, свідомі себе і своєї місії в світі. Вони постійно вказують, що лише орієнтуючись на власні сили свого народу та розвиваючи їх в постійній боротьбі за звільнення від ворога, знайде український нарід шлях до свого визволення і до творчого життя в рамках власної незалежної держави.

Вони завжди зазначали, що жалібним квилінням, скаргами та плачем можна здобути в далеких і близьких сусідів хіба платонічне співчуття, а найскоріше – презирство, та ніколи незалежність і рівнорядне до тих сусідів місце в світі.

І саме тому, українські націоналісти звертаються нерідко до методів насильства. Вони знають, що методів переконування чи вмовляння ніколи не вистачить для того, щоби наші вороги добровільно звільнили окуповані ними наші землі. Вони знають, що лише шляхи збройної національної революції, неподільно зв’язаної з насильством, призведуть український нарід до динамічної цілі.

Але таке ставлення українськими націоналістами до культу сили й насильства викликає час від часу в нашій ще політично не досить вихованій суспільності цілком несподівані наслідки, й цілком хибні інтерпретації, що походять звичайно із вкоріненого в нашій суспільності матеріалізму. Матеріялістично настроєні людці починають розуміти під «силою» звичайну фізичну силу, гру м’язів, удари п’ястком, а під «насильством» звичайне собі ґвалтування жінок, що мусять коритися «сильному» мужові.

Український націоналізм, говорячи про силу має на увазі головно і на першім місці – хоча й не виключно – духову силу. Він має на увазі організовану, себто свідому своєї мети, а не брутальну, непогамовану сліпу силу якоїсь стихії чи розлюченої, збунтованої маси. Український націоналізм не забуває, що фізичної руйнуючої сили українському народові ніколи не бракувало, але бракувало того духу, що концентрував би ту фізичну силу та скермовував її в одному потрібному напрямку. І коли український націоналізм говорить про «сильні нації», що творять історію, то не думаю про сотки мільйонів китайців, але про маленьку Грецію, що з горсткою сильних духом греків під проводом Олександра Македонського здобула мало не цілий відомий тоді світ.

І відповідно до того розуміння сили, як духового чинника, застосовується й методи насильства не задля садистичної насолоди муками й терпінням ворога, але для вищих необхідностей нації. Лише те насильство, що виходить з глибоко моральних наказів духа, знаходять признання в українському націоналізмі. Насильство ж задля насильства є виявом злочинности, і для такого насильства нема місця в здоровому суспільстві. Не дурно казав Наполеон, що «революція є ідеєю, яка знайшла багнети», що понесуть на свої вістрях ідею національної революції, бо, як казав Макіявелі: «Лише озброєні пророки перемагають, а беззбройні загибають». Недурно навіть християнство оперлося на багнети імператорів, і католицька церква завжди піклувалася про утримання світської влади, яку використовувала у боротьбі із єретиками. І Муссоліні зазначив що «Сильні народи мають в часи миру приятелів далеких і близьких; у часи війни їх бояться. Безсильні ж народи в часи миру залишаються самітні, ізольовані, а в часи війни ризикують бути розчавленими. Треба бути перш зі все сильним числом, бо якщо колиски порожніють, нація старіється й занепадає. Треба бути сильними своєю сміливістю і ніколи не оглядатися назад, коли вже щось вирішено, але йти все далі вперед. Треба бути сильними характером, що би внутрішня рівновага ніколи не порушувалася ані тоді, коли націю освітить сонце слави, ані тоді, коли на неї падають незаслужені удари долі». Так само й Кайзерлінг каже, що фізична вищість може бути лише тоді тривала, якщо вона спирається на моральну підставу: «без сміливості духа, сила ні до чого не доводить, якщо її не супроводить дух жертвености, дисципліни й організованости.

Цілком ясно, що отой дух жертвености, дисципліни й організованості, про які каже Кайзерлінг, ота «внутрішня рівновага», що після Муссоліні характеризує лицарську силу, є прикметами високо розвинених індивідів і народів, а не тих, про котрі сказано: «Не дай Бог з хама пана», і то саме тому, що хам не має в собі ані внутрішньої рівноваги (вчора в ноги, а сьогодні в морду і навпаки) ані духа жертвености й дисципліни. Український націоналізм, проповідуючи культ сили, має на увазі культ лицарської, а не брутально-хамської.

І те саме відноситься до насильства, про котре Муссоліні говорив «Є насильство, що звільняє, і є насильство, що заковує; є насильство моральне, і є насильство дурне та аморальне. Треба пристосовувати насильство до необхідностей моменту, але не робити з нього школи, доктрини опору…»

Насильство не можна виключити з історії, воно є необхідним, як є необхідним удар хірургічного ножа, без котрого не є можливим одужання хворого, але над ним все мусить панувати – як панує в душі кожного хірурга – почування не садистичної насолоди, Але сміливости, лицарськости, жертвености, бажання врятувати за всяку ціну.

«Український Націоналіст». Січень 1934 р.

http://ntz.org.ua/?p=2127