Українці з грузинами пов’язані чимось малозрозумілим:
таємницею, містикою, притчами, розказаними Лесею Українкою за допомогою
старогрецьких сюжетів. Але жінки, виявляючи й пробуджуючи почуття, осягаючи
серцем кохання, не розкривають природи тяжінь.
Чому ж ми любимо Грузію більше, ніж усі інші республіки колишнього Союзу, більше, ніж Америку, й більше, ніж Європу, хоча й хочемо туди частіше, ніж до Сакартвело? І чому грузини завжди привітні з нами й
безпомилково розпізнають розчинену в «радянському народі» українську
кров?
Може, тому, що ми — стародавні етноси й пізнали себе до
візантійського розділу світу? Може через землі? Ми гречкосії, вони —
виноградарі. Одержимі оброблянням своєї ниви, далі за яку дивитися не хочемо.
Тут, у полях і горах, — кохання, багатство, культура, всі смисли буття. У
застіллі ми теж побраталися міцно. Кулінарія колишнього СРСР — суцільно
грузинська з української кухні. Їхні й наші весілля — довгі дні гулянь до
знемоги. Щоправда, напої й страви у них здоровіші... А щодо іншого — на
берегах Дніпра й Мктварі полюбляють співати й веселитися однаково нестямно. І
строкатість національного покривала схожа. У них Тбілісі, Кутаїсі, Руставі,
Батумі й Сухумі, як у нас Київ, Харків, Донецьк, Львів і Одеса. Під одним
прапором і в одній країні — безліч місцевих варіацій.
Ми не заздримо їм, як усі великі етноси, що не
випробували на собі загроз зникнення, але в душі захоплюємося живучістю їхнього
національного коріння й силою духу. Коли у нас забирали хлопців на службу «в
москалі», у них усе ще воювали з росіянами. Два століття битв, підкупу еліт і
годування первосвящеників з рук російських самодержців і турецьких ханів так і
не змогли приручити чотиримільйонний народ. Вони зберегли національну
ідентичність, незважаючи на втрату державності, не розпорошилися на неосяжних
просторах Союзу. Їм, темпераментним і творчим гульвісам, удалося закохати в
себе інтровертну еліту титульної імперської нації. Вони стали романтичними
героями творів російських класиків, престижною частиною московського бомонду всіх
часів і найорганізованішими джентльменами удачі. Ми так і не розгадали загадку
їхнього єства, здібності домінувати, залишаючись у меншості, й оточувати себе
друзями у ворожих таборах. Найбільший тиран минулого століття, що вийшов з
їхнього Горі, всім на біду, не зміг заплямувати репутацію позбавленого
жорстокості й підступності народу. На відміну від Адольфа Гітлера, який вплинув
на сприйняття німецького характеру, Йосиф Джугашвілі в світовій
громадській думці залишився за огорожею грузинського саду небезпечним бур’яном,
що виріс з радянського насіння.
Після нього жорна історії перемололи чимало днів,
і в Грузії знову з’явилася людина, яка прикувала увагу світу. Михаїл Саакашвілі
виявився найзгадуванішим у західній пресі політиком нашого поля. За популярністю
поступився лише Володимиру Путіну. Але в одного 143 мільйони підданих і ядерна
кнопка, а у другого у 32 рази менше народу й нічого, крім виноградного кетяга в
активі. Марс і Діоніс. Хоча обидва вийшли з тієї самої сталінської шинелі, що
парадоксально виявилася ненависною грузинському, але настільки бажаною
російському лідерові. От і думай, у кого більше генів від «отця народів»...
Тепер про реформи Тбілісі знає весь світ.
Найменше — в пострадянських країнах. Грузинський феномен старанно виводять
з практики державної розбудови у сферу паранормальних явищ. Нікому не вигідно
відтіняти свою бездарність успішним сусідським менеджментом. Нам в Україні,
незважаючи на всі наші багатства й загальну мобілізацію до «Євро -2012», за
двадцять два роки не вдалося побудувати дороги, готелі й аеропорти, поставити
органи правопорядку на службу суспільству й хоча б трохи скоротити хабарництво
й бюрократичну тяганину. Тому на теренах країн, де не сталося нічого
путнього, говорити про Саакашвілі — все одно що про зашморг у будинку
повішеного. Але якщо вже доводиться, то про сховані мільйони, втечу з країни в
золотому літаку, про відібраний у когось бізнес... Пункти повсякденного
розпорядку правлячих еліт України й Росії зараз приписуються Саакашвілі у формі
обвинувального вердикту. Пропаганда відчайдушно намагається зробити з нього
«хорошого Сталіна», людину, що не належить грузинському суспільству.
Незважаючи на зміну політичних курсів своїх країн,
українці й грузини залишаться етносами, що симпатизують один одному, й друзями.
Нехай відвідини нашими президентами їхніх виноградників не покращують
вітчизняне виноробство, нехай до їхньої маленької країни ще довго не прийдуть
інвестиції з великої України. На нинішньому історичному витку нас пов’язують
виключно культура з емоціями. Економічні вигоди, серйозні бізнес-проекти й
навіть масовий туризм поки недоступні для все ще бідного населення двох країн.
Але духовна близькість зараз важливіша за матеріальні надбання. Ми відчуваємо
солідарність у товарних війнах, однаково переживаємо посягання на свою
територію, виносимо удари колабораціоністів у спину. Нас ріднять відчуття
національного самозбереження, міцні, як кровні узи. Тому грузинський прорив у
інший вимір — це й наше передбачення долі. Не правителі обдаровують своїх громадян
честю, гідністю й прагненням вільного життя. Ми самі відкриваємо в собі
здібності змінювати життя на краще.
З корупційної, злодійської, залежної від забаганок
сусідів глухої провінції Грузія вийшла у відкритий світ, де слово Georgia
вже не означає лише американський штат. Разом з грузинами ми відкрили нові
горизонти свого життя, нехай важкодосяжні, але можливі для всіх. І це відкриття
друзів — втілена в маленькій гірській країні наша ідея помаранчевої революції.
Загублена на берегах Дніпра, мрія українців набула реальних обрисів у Тбілісі.
Грузини зберегли її як символ оптимізму нової епохи. І хоча по ньому проїхалися
танками, закидали багном з відхожих медіа, все ж він залишився метою спільного
шляху.
Пусти мене, мій
батеньку, на гори!
Не бійся ти, що з гір я
не вернуся,
Що вже несила буде
покидати
Хорошого весняного
життя.
Ці рядки Леся Українка написала в Грузії, такій близькій
українцям країні.
Немає коментарів:
Дописати коментар