Зовсім було забуто генеральну ідею
концепції, яку, узагальнюючи, можна назвати Третьою Позицією (Третім шляхом,
терцеризмом – прим. ред. «Страйку») – «Ні праві, ані ліві». А швидше за все –
«Ні праві, ані ліві, але ближче до лівих». Що ж я маю на увазі?
Маю на увазі перш за все те, що
концепція Третього Шляху є опозиційною як до «правого» та і до «лівого» табору.
Але, якщо з «лівим» табором Третя Позиція має багато точок зіткнення, що
стосуються, в першу чергу, політичної діалектики, то стосовно «правого» табору
дана концепція знаходиться у непримиренній опозиційності. Історичній
опозиційності.
Приклад: Куба. Багато хто вважає,
що «Барбадос» Фіделя від початку стояли на позиціях комунізму. Це не так.
Перехід на платформу просовєтського соціалізму стався лише в середині 1961
року. До цього революційний рух Кастро стояв саме на засадах Третього Шляху:
грубо кажучи, на позиціях лівого націоналізму, національного соціалізму.
Вигнання з острова американських імперіалістів, боротьба з антинародною
диктатурою Батісти, прагнення соціальної справедливості для кубинського народу
– такими були основні догми революційної боротьби. Хто ж ідеологічно протистояв
Кастро? Неважко здогадатися – так звані «праві націоналісти». «Праві», які
висловлювали наміри реакціонерів, філоамериканської буржуазії, антинародної
диктатури. «Праві», які після перемоги Кубинської революції, ще впродовж 10
років на гроші американського імперіалізму намагалися шляхом саботажу та
«чорного терору» повалити народний режим Фіделя.
Приклад: Аргентина. Аргентина має
багату історію в контексті розвитку ідей Третього Шляху. У 1945 році на
президентський пост зійшов Хуан Домінго Перон, чий світогляд базувався на ідеях
фабіанізму: немарксистської концепції соціалізму. Саме на платформі фабіанізму
і виник напрямок, що отримав назву перонізм: ідея «Національного Соціалізму»
(саме такий термін вживав сам Генерал), який об’єднає народ Аргентини у
«пероністську націю», усуне всі протиріччя всередині його. Ідея розбудови
Сильної, Вільної і Незалежної Аргентини.
З горем навпіл, Перон розпочинає
реалізовувати власний задум. Особливу старанність у цьому процесі виявила перша
дружина генерала, Евіта Перон, яка завоювала особливу любов народу, допомагаючи
«голодранцям» – всім злиденним та знедоленим аргентинцям. М’якими методами
основні супротивники перонізму – комуністи й соціалісти, – витіснялися із
профспілок та робітничих синдикатів. Оголошувалося повернення до «справжнього
аргентинського націоналізму» часів генерала де Росас. Паралельно до цього, «дві
голови перонізму» (Перон та Евіта) провадили політику поступового витіснення з
країни іноземних капіталістів, поступового виходу з неоколоніального ареалу
Сполучених Штатів: не будемо забувати, що, не дивлячись на свій антикомунізм,
саме Сполучені Штати, а не Совєтський Союз, Перон вважав за головну загрозу
людству і, безпосередньо, Батьківщині.
Отже, у 1955 році генерала Перона
усунено з посади президента військовою хунтою під час так званої «Визвольної
революції». Логічно, можливо, було би подумати, що так звані «праві»
націоналісти стали в один стрій з пероністами, незадоволеними переворотом. Але
ні. Так звані «праві», що знову ж таки, виражали інтереси великої буржуазії
(яка раніше знаходилася під тиском пероністського режиму) і католицької церкви
(до якої генерал також не відчував особливих симпатій), всіляко вітали
«революцію», що знищила владу «аргентинського Керенського». «Революцію», яка
знову повернула до країни іноземний капітал, підпорядкувала як зовнішню, так і
внутрішню політику інтересам США та атлантистського блоку.
Більше того: «праві» націоналісти
були налаштовані вкрай вороже до самого пероністського руху, що часом,
виливалося у масові вуличні зіткнення між активістами обох таборів (особливо
масовими ці зіткнення стали у ході кампанії із захисту світської освіти, коли
«віруючі» «праві» нападали на антиклерикально налаштованих пероністів).
Парадоксально, але на перших етапах (1955-1959 рр.), головним союзником
Пероністського Спротиву були… троцькісти із фракції «Робітниче Слово». Саме
троцькісти, не дивлячись на націоналістичний дискурс перонізму, надавали
допомогу Спротиву у справі організації робітничих страйків та виступів, саме
троцькісти (одні з небагатьох) підтримали своїми діями пероністських герильєрос
«Uturuncos», які діяли у провінції Тукуман, саме троцькіст Васко Бенгочеа під
час зустрічі у 1962 році з Ернесто Геварою довів йому прогресивність
Революційного Перонізмау – надійного інструмента у справі розгортання
континентальної антикапіталістичної революції, про яку мріяв «Че».
Звісно, з плином часу, багато
«правих» зрозуміли помилковість своїх колишніх ідей і, починаючи з 1963-64 рр.,
почали масово приєднуватися до пероністського руху. Але. Цей факт став бомбою
уповільненої дії, що призвела у майбутньому до нових сутичок, але цього разу – вже
усередині самого пероністського табору.
У травні 1973 року пероніст Ектор
Кампора перемагає на президентських виборах. Багатолітнє правління військових
завершується. Хуан Перон повертається із вигнання на Батьківщину, щоби знову
стати біля керма влади.
Олігархія, партійна бюрократія та
великі поміщики, які раніше, при військовій хунті, каталися мов сир у маслі,
прекрасно розуміють небезпеку повернення до влади перонізму. Побоюючись
істинної Пероністської Революції, яка загрожувала поверненням влади та багатства
до рук народу, олігархія вжила низку заходів з метою недопущення союзу між
Пероном та революційними пероністами (авангардом яких був найбільш потужний
збройний рух в історії Латинської Америки – рух «Montoneros» («Монтонерос»). За
посередництва другої дружини генерала, Ісабель Перон, до найближчого оточення
вождя було введено Хосе Лопе Регу – основного провідника інтересів олігархії та
профспілкової номенклатури, а також апологета так званого «правого крила
перонізму»: ідеї, що виражала, у лоні пероністської ідеології, інтереси
пануючих буржуазних класів. Рега цілеспрямовано почав проводити політику
саботажу, зіштовхуючи Перона з «Монтонерос». Саме під його керівництвом була
організована різанина в аеропорті «Есейса», коли бойовики «правих» націоналістичних
груп (які відтоді почали називатися «правими пероністами») влаштували розстріл
п’ятитисячного натовпу беззбройних людей, які прийшли зустрічати генерала,
котрий повернувся із вигнання. Тоді було вбито 13 і поранено 3654 чоловік. Цей
інцидент спричинив відчуженість революційних пероністів, які боролися за
народне щастя («лівих пероністів») від самого генерала Перона, із-за спини
якого у них стріляли найманці капіталу. На жаль, відчуження дуже швидко
переросло у відкрите протистояння: «праві пероністи» Лопеса Реги, об’єдналися у
знаменитий «Потрійний А» («Аргентинський антикомуністичний альянс»), та почали,
під виглядом «боротьби з комунізмом», винищувати «лівих пероністів»,
спричинивши реакцію у відповідь з їхнього боку. Хаос загального насилля тривав
аж до 1976 року, коли військові, за підтримки все тих же «правих» «ескадронів
смерті», вчинили державний переворот, остаточно усунувши пероністів, які
лишилися (на чолі з Хосе Гербальдом, якого оголосили «жидівським агентом
Комуністичної партії»), від влади.
Приклад: Панама. У 1968 році у цій
невеличкій банановій республіці група націоналістично й антиімперіалістично
налаштованих офіцерів на чолі з Омаром Торрихосом, вчинила переворот, який
пізніше отримав назву Панамська революція. Може здатися парадоксальним, але
націоналістична група Торрихоса скинула націоналістичний уряд Арнульфа Аріаса –
затятого «правого» націоналіста й расиста, який захоплювався Німеччиною часів
Гітлера, і який керував країною у 1940-41 рр, і тоді, під приводом «очищення
Панами від нижчих рас та комуністів», він примудрився розвалити більшість
секторів економіки.
І ось, у 1968 році цей геній
«правого» націоналізму знову стає президентом, але через 11 днів вчинено
переворот і він змушений сховатися від неминучого арешту в зоні Панамського
каналу (який тоді був територією США), звідкіля його евакуюють співробітники
ЦРУ.
Будучи щирим «лівим
націоналістом», Торрихос протягом всього свого правління прагнув підвищити
рівень життя простих людей та вигнати з країни іноземний капітал. Таким чином,
ним було експропрійовано більшість земель, що належали американським фруктовим
компаніям, на яких було засновано більше 300 кооперативів. Крім цього, було
проведено аграрну реформу, введено загальну початкову освіту, прийнято новий
трудовий кодекс, який закріпив право на мінімальний рівень зарплат, на страйк,
на прийнятні умови праці. Було націоналізовано більшість стратегічно важливих
заводів, масово будувалося нове житло. Торрихос став першим правителем
Латинської Америки, який закріпив за корінними мешканцями (індіанцями) право
висувати та обирати кандидатів зі свого середовища. У 1977 році він нарешті
повернув Панамський канал, який раніше належав США, під юрисдикцію своєї
країни.
А що ж Арнульф Аріас? Зі
Сполучених Штатів він закликав своїх прихильників, «правих» націоналістів, до
загальної боротьби з «комуністичною диктатурою». Об’єднавшись зі всіма ворогами
уряду Торрихоса (якого багато хто називав «панамським Пероном»), «праві»
націоналісти сформували багаточисельні «ескадрони смерті» (так звані
«Батальйони честі»), які займалися, за безпосередньої фінансової допомоги США,
винищуванням реальних та уявних прихильників Торрихоса, тобто просто геноцидом.
Приклад: В’єтнам. У ході боротьби
за національну незалежність на чолі якої стала ліво націоналістична «Ліга
незалежності В’єтнаму» («В’єтмінь) Хо Ши Міна, основним внутрішнім ворогом
уряду після перемоги Серпневої революції були зовсім не чанкайшистські
формування, що діяли на півночі країни, а вишколені американцями «праві»
націоналістичні групи «В’єткань» та «В’єткуок», що виражали інтереси наближеної
до французької колоніальної адміністрації буржуазії. На ці ж «праві»
угрупування дещо пізніше спиралися і французи у війні з в’єтнамськими борцями
за незалежність.
Не є таємницею те, що після
створення фіктивної маріонеткової держави під назвою «Південний В’єтнам», знову
ж таки, основною опорою іноземних окупантів у боротьбі проти соціалістичного
Північного В’єтнаму стали місцеві «праві» націоналісти-антикомуністи, з яких і
було сформовано керуючу адміністрацію й репресивні органи.
Приклад: Уругвай, де революційним
лівим націоналістам з «Tupamaros» («Тупарамос») протистояли проплачені
буржуазією розтатуйовані шанувальники Адольфа Гітлера.
Подібні тенденції помітні в Ірані
(де «праві» націоналісти фактично були основною опорою антинародного шахського
режиму у боротьбі проти Третього національного фронту, що об’єднував релігійних
націоналістів «Melli-Mashabis» («Меллі-Машабіс») та прихильників «Спілки
іранських соціалістів»), Гватемалі (де «праві» націоналісти всіляко
підтримували проамериканський антикомуністичний режим Ріоса Монтт, що знищив за
5 років більше двохсот тисяч чоловік) і Нікарагуа (де для боротьби з
Сандиністською революцією американці залучили різного роду дегенератів – від
маоїстів, до «правих» націоналістів-антикомуністів, які отримали узагальнюючу
назву «контрас»). Про Європу я не згадую взагалі – фактично, з самого
зародження «правого» руху на початку 20 століття, він слугував «запасним
колесом буржуазної системи». З дуже рідкими винятками.
Як ми бачимо з цих прикладів,
всюди, де країну вела вперед так звана Третя Позиція (буду утрирувано називати
її «лівим націоналізмом»), так звані «праві» послідовно боролися з нею,
виконуючи накази буржуазії й олігархії, що боялися народовладдя, яке забере у
них всі багатства. Шляхом популістських гасел і дешевих поверхневих концепцій,
ці «праві» намагалися корчити із себе великих патріотів/істинних націоналістів,
які борються з «марксистською заразою», іменем якої вони таврували всі
прогресивні антикапіталістичні та націоналістичні сили. Чому ж так стається?
Тому що внутрішня сутність так званого «правого табору» не відповідає
сподіванням народу, але повністю тотожна бажанням буржуазії. «Правий» рух
з’явився (або ж був інспірований) саме як реакція, як відповідь на дії
соціалістів на початку 20 століття, які намагалися встановити соціальну
справедливість. Прикриваючись патріотичними/націоналістичними гаслами, «праві»
завжди й повсюди діяли виключно в інтересах буржуазії, і, більш широко –
світового капіталу. Ті ж «праві», які, зрештою, розуміли справжню сутність
речей і намагалися розвернути «правий» рух у правильному напрямку, у кінцевому
підсумку, зазнавши поразки, переходили (де-факто або де-юре) у соціалістичний
табір. Штрассер, Нікіш, Ролау Прету, ля Рошель, Хорхе Гонсалес фон Мареес… Бо
ж, «правий рух» неможливо звернути з історично визначеного йому шляху служіння
капіталові. Гротескний мілітаризм і нічим не пояснювана войовничість, елітні
замашки, відірваність від народних мас, нерозуміння соціальної реальності та
спроби підлаштувати цю реальність під свої примітивні концепції а-ля «чорне і
біле»: всі ці історичні недоліки «правого» руху слугували і слугують для того,
щоб знаходитися під цілковитим контролем буржуазії. Достатньо лише поглянути на
сучасну ситуацію у Венесуелі або Болівії, де місцеві «праві націоналісти» є
надійною опорою філоамериканських буржуазних кіл у боротьбі проти «диктатури»
Чавеса-Моралеса. Достатньо поглянути на сучасну Ісламську Республіку Іран, де
«праві» націоналісти, які, направду, сконцентровані у більшості своїй у
західних країнах і які мріють про відновлення монархії, вкрай вороже
налаштовані по відношенню до «злочинної» влади аятолл.
Неможливо бути «правим» і,
одночасно, впроваджувати у життя ідеї Третьої Позиції. Це суміщення
несумісного, фікція.
Для того, щоб йти по Третьому
Шляху, потрібно, не просто відмовитися від фетишизму «правого руху», необхідно
стати у пряму опозицію до нього, як від початку підпорядкованого буржуазії
інструменту впливу.
Немає коментарів:
Дописати коментар