(за мотивами класиків традиціоналізму)
У руслі існуючих напрямків сучасного ідеологічного
традиціоналізму можна виділити дві течії: концепцію “меритократії” та ідеологію
“органічної демократії”. Яскравими представниками першої є французькі “нові
праві”, другої – німецькі націонал-традиціоналісти, одним з найвідоміших серед
яких є К. Шмідт.
Основні риси ідеології європейських традиціоналістів взяті
з “Держави” Платона та з принципів суспільної організації народів архаїчних
індоєвропейських культур. Науковим підґрунтям, що дозволяє реконструювати
традиційні арійські соціально-культурні реалії, є найновіші досягнення
порівняльної індоєвропейської міфології (школа Дюмезіля) і лінгвістики
(Бенвеніст, Вінандер, Мейє, Порціг, Пізан та ін.). Праці вищезгаданих вчених з
світовим іменем дозволяють відтворити досить чітку і повну картину.
Індоєвропейські народи створили в минулому модель, яка найкраще відповідає
природі білої людини. Вона базувалась на ієрархії, соціальній і духовній
одночасно. Гармонія досягалась за рахунок переваги суверена і священослужителя
над воїном, а воїна – над виробником матеріальних благ. Носієм нових, справді
аристократичних норм, на противагу буржуазним меркантильно-міщанським
морально-етичним нормам повинна виступати еліта, свого роду
“аристотехнократія”, що творить суспільство на суто науковій основі. Простіше
кажучи, основною формулою такого світогляду є принцип “кожному своє”. Хто бажає
збагачуватись – нехай збагачується, але не втручається в політику, хто бажає
воювати – нехай стає військовим, але знову ж таки поза політикою, хто бажає
служити суспільству – має можливість приєднатись до “лав” владної еліти.
Приналежність до еліти повинна давати лише моральні, але ні в якому разі не
матеріальні дивіденди. Адже бідність (краще сказати – аскетизм), як ознака
звільнення від тенет матерії, була неодмінним атрибутом володарюючої еліти
традиційних суспільств. В ідеальному суспільстві Платона багатство було
заборонене лише для представників панівної касти. Таким чином, можна виділити
дві важливі риси цього вчення: створення в суспільстві умов для ефективної
самореалізації кожною і ми явність владної еліти, що діє в інтересах загалу, а
не окремої о класу. Вишкіл і виховання такої еліти повинні проводитись в :шк
ладах з монастирським стилем життя.
Основний момент ідеології цього напрямку – ідея
меритократії, влади кращих морально і інтелектуально. Це своєрідна олігархія,
створена за принципом істинного аристократизму. Виходячи саме з цього, класики
європейського традиціоналізму критикують ліберальну та марксистську форми
псевдодемократії. Так, Рене Генон вважав, що “демократія ґрунтується на ідеї
домінування чистої кількості, чисто кількісної більшості, в той час як думка
більшості неодмінно виражає думку повністю некомпетентних людей.” Згідно з
Теном “10 мільйонів невігласів ніколи не зможуть разом скласти одного мудреця”,
а Морас наголошував на тому, що “демократія лише споживає те, що створено в
інші епохи іншими політичними системами”. Поль Вен писав про “механістичний”
підхід теоретиків лібералізму до оцінки якостей людини, згідно з яким люди – це
“істоти, що здатні відчувати лише насолоду чи страждання”, їх сукупність – це
“популяція соціальних мікробів, наділених примітивними інстинктами”,
“сукупність хтивих і боягузливих молекул”. Подібно мислить і Ален де Бенуа
стосовно ліберальної демократи: “Цей тип демократії абсолютизує економічні і
тваринні потреби, вимагає підкорити всю структуру суспільства егоїстичним
інтересам “вільного споживання”. Частиною цієї концепції є теорія “прав людини”
– основа сучасної демагогії. Насправді ж в квазідемократичних суспільствах
відбувається деполітизація мас, закріплення функцій за певними групами, тому
діяльність людей більше зосереджена в неполітичних сферах – економіці, релігії,
культурі, в той час як демократія вимагає повного “втягування” народу у
вирішення політичних проблем. Право мати політичну позицію стає обов’язком. При
так званих демократичних режимах, які існують в наш час, народ усунено від
влади. Маси об’єднані соціально-економічним егоїзмом і набором певних
“психобіоінстинктів”, про світогляд, ідеали не йдеться взагалі. Новий світовий
порядок втілюється у монополії транснаціональних корпорацій, складному механізмі
обману, лицемірстві, рекламних шоу і фарисейських способах постановки питань,
витонченому маніпулюванні суспільною свідомістю. П. Де-бор назвав це
“суспільством спектаклю”. Якщо радянські вибори були примітивним і дешевим
фарсом, то західна виборча система є високоякісним шоу, хоча суть явища від
цього не змінюється. В розвинутих мондіалістичних суспільствах фактично немає
опозиції, що відкидає принципи системи. І “ліві”, і “праві” – це всього лишень
продумані елементи хитрої п’єси.
“Критики з права” дорікають вищезгаданим ідеологам за
механістичний, атомарний підхід до оцінки суспільних систем. Основа їх
світогляду – уявлення про “органічну демократію”. Суб’єктом органічної
демократії є не маса, а народ – якісна спільнота, органічна цілісність. її не
можна розчленити на атоми. Це живий організм, який має історичну, духовну,
культурну традицію – критерій для прийняття рішень. В основі такої концепції
лежить уявлення Міллера ван ден Брука про те, що “демократія не форма
державного устрою, але факт співучасті народу в житті держави”. Отже ні
голосування, ні плебісцит, ні система виборів не є ознаками існування
демократії, основне – “співучасть”. Реальна демократія можлива в гомогенній
(однорідній) общині. Як сказав Карл Шмідт, “чим більш багатоскладовим і
різнорідним є суспільство, тим більш воно повинно відходити від демократії і
прагнути авторитарної влади”. При неорганічній “демократії” суспільство
неоднорідне, складається з багатьох етнічних, расових і культурних складових, і
тоді народ стає масою. Юридичне підґрунтя такої системи – космополітизм або
інтернаціоналізм, що замінює кровний, братерський зв’язок органічної
демократії. Сумнівні тіньові еліти хитрістю та насильством здобувають владу,
замкнувшись на своїх внутрішніх проблемах. “Режим більшості – це лише маска для
певної меншини, що знаходиться за лаштунками політичних процесів, за маскою, що
дозволяє їй залишатись в тіні і реалізувати свої особисті плани, що не мають
нічого спільного з волею більшості” (Генон). Таке суспільство не є справді громадянським
це, скоріше, прихована плутократична олігархія. Громадянин – це людина, яка
причетна до органічної цілісності -полісу, це член братства людей свідомих і
відповідальних за історичну долю даної громади. Органічна демократія може
проявлятись по-різному: і у “виборі царя на земських зборах”, і в обранні
представницьких органів. До такого розуміння демократії був близький і Адольф
Гітлер, який вважав, що “справжня німецька демократія – це право вільного
вибору вождя”. На думку правих інтелектуалів цього напрямку, чистий расово і
духовно народ здатен інтуїтивно зробити вірний вибір. “Широка публіка завжди
була виразом посередності, вона живе в посередності, але мри цьому посередності
не любить” (Нітті). “Народ не бажає, щоб ним керували пересічні, подібні до
всіх люди. Він прагне поважати своїх правителів і захоплюватись ними. Всупереч
розповсюдженій думці, звичайний виборець зовсім не прагне того, щоб його
обранець був якомога більше схожим на нього. Звичайна людина любить велич і
здатна її розпізнавати. Вона любить хоробрість, навіть якщо сама боягузлива.
Вона не здатна сама проводити будь-яку політику, але при цьому може легко
вирішити, чи підходить їй дана політика, чи ні. Так само як людині для того,
щоб оцінити прекрасно написану книгу зовсім не обов’язково бути письменником,
виборець для того, щоб оцінити вибраного ним політика сам не мусить бути
політиком.” В той же час в расово і культурно неоднорідних суспільствах народ
стає масою посередностей, які бажають бачити при владі посередність. В органічному
суспільстві існує ще один фактор – “колективне несвідоме”. Це своєрідна “душа”
народу, в якій відбита історична пам’ять і яка зберігає в собі “психічні
архетипи” традиції у вигляді “загадкових символів і нечітких образів”. Це не
юнгівське “колективне несвідоме”, а описаний Еліаде, Еволою, Геноном “психічний
осад Єдиної Традиції, з її символічними доктринами і ритуальними знаками,
ввірений в “предвічні часи” найнижчим верствам народу, щоб вони, не розуміючи
священного змісту, могли передати і зберегти нащадкам без змін за рахунок
незрозумілості всю повноту священної інформації”. Це “колективне несвідоме”
виходить назовні у вигляді фольклору, міфів, легенд. Особливо сильно відчуття
цих архетипів загострюється в критичні моменти, тоді спалахує сакральна пам’ять
“про мужність хоробрих предків”, “священного Сонячного Героя”. Різкі культурні
чи політичні зміни не знищують колективного несвідомого, рано чи пізно все
повертається на своє місце. Воно може зникнути, якщо відбудеться інтенсивне
міжрасове змішування. Отже, можемо говорити про два ідеали сучасного
політичного традиціоналізму. В основі одного з них є ідеали справжньої
демократії, іншого – олігархії. Меритократія європейських “нових правих” є
кращою формою олігархії, де існує трифункціональне ієрархізоване суспільство і
допускається плюралізм цінностей. Повна “відданість” кожного з членів
суспільства політиці не передбачається, це функція суверенів. Єдність
суспільного організму проявляється у відчутті взаємопотреби між верствами.
Органічна демократія передбачає участь всього народу в єдиному екзистенційному
пориві, високий рівень свідомості кожного, відчуття родинного зв’язку
співгромадян. Концепція органічної демократії знайшла своє відображення на
практиці у Запорізькій Січі, яка передбачала участь всіх громадян у справі
розбудови держави. Подібні риси самоуправління знаходимо в давніх греків,
кельтів, слов’ян, італіків. Обидві традиційні течії простежуються в архаїчних
індоєвропейських культурах. При органічній демократії простежується тенденція
до “мілітаризації” арійської ідеології. Військова функція держави переважає.
Адже ознакою повноправності громадянина такого суспільства було право носити
зброю, що суперечить “брахманській” концепції строгого поділу функцій. Перш за
все слід говорити про жрецьку і воїнську ідеологічні течії. Пародією на
меритократичну олігархію є плутократична олігархія сучасного Заходу, антиподом
органічної демократії – тоталітарні комуністичні режими.
Андрій ПОЦІЛУЙКО
«Молодий націоналіст» 15 серпня 1998 року
Оброблено в цифровий формат Святославом Гетьманом
Немає коментарів:
Дописати коментар