Російський інформаційний простір
влаштований так, що суспільно-політичні й соціокультурні процеси в країні з
боку не розгледиш. Та й перебуваючи всередині країни, слід володіти певними
навиками, щоб їх відстежувати. І тому деколи якась яскрава подія дивує всіх,
тоді як стоїть в одному ряду з іншими — тієї ж природи, але менш помітними.
Такою подією «з доброго дива»
стала вимога православної громадськості прибрати з Третьяковської галереї
картину Іллі Рєпіна «Іван Грозний убиває свого сина». Мовляв, не було такого в
історії, та й взагалі наклеп на світлий образ російського царя. А насправді
нічого несподіваного — клерикальна громадськість давно намагається перетворити
Росію на православний Іран. Раніше на її вимоги й судові позови закривалися
виставки сучасного мистецтва й ухвалювалися вироки їх влаштовувачам. Останній
приклад — справа PussyRiot. Тепер взялися за класику.
Але якби все зводилося до
діяльності фанатиків і міністра культури Мединського, який заявляє про своє
неприйняття сучасного мистецтва й любов до соцреалізму, то це було б чудово. У
Росії не відбувся арт-ринок, не відбулася арт-преса. У російській діаспорі ті
самі процеси — закривається музей російського мистецтва на Монпарнасі.
Можна скільки завгодно критикувати
нинішню російську державу, але вона еволюціонує на тлі деградації суспільства,
якій, звісно, держава сприяє, але насильства з її боку не спостерігається. Вона
не прибічник розбою й дослухається до порад Булата Окуджави, котрий вважав, що
на дурня, хвалька й скнару не потрібен ніж. Достатньо стимулювати їхню
мотивацію та скеровувати їхні дії.
Здавалося б, напруження ненависті
до Путіна й створеної ним політичної системи в середовищі інтелігенції ще
недавно було жахливим. Але двохвилинки ненависті не замінять позитивної
політичної програми, витоки ненависті — в особі того, хто ненавидить, а не в її
предметі. І от агітпроп вельми успішно зробив заміну. Тепер за старою
російською традицією з царського крильця час від часу скидають бояр. Це для прогресивної
громадськості. Але й для охоронців знайдуться жертви.
Владі абсолютно байдуже, кого ви
топчете, — аби ви були натовпом. Одним кинули топтати PussyRiot, другим, на
чолі з Навальним, — мігрантів, третім, на чолі з Ройзманом, — наркоманів, а
прогресивній громадськості —опальних чиновників, партію шахраїв і злодіїв, усіх
випещених і успішних. Ось і вся опозиція.
Влада не мобілізує суспільство,
нав’язуючи йому якусь ідеологію. Вона стимулює агресивні тенденції в цьому
суспільстві, чим значно сприяла його атомізації.
І знову спостерігається зв’язок
внутрішньої політики й зовнішньополітичної риторики, яка дещо змінилася
останнім часом. Ядром російської самосвідомості вже кілька десятиліть, мабуть з
хрущовських часів, є антиамериканізм і пов’язане з ним бажання бути
американцем. Це ненависть двійника, що не відбувся.
Слід визнати очевидне: ще одна
ілюзія радянських часів зазнала краху. Про те, що свобода інформації позбавить
співвітчизників радянської параної. Навпаки, нинішній антиамериканізм гірший за
радянський. У совці агітпроп знаходив щось світле в американцях-фронтовиках, у
прогресивних журналістах. Викривали «владик без масок», але прославляли
робітників, борців за мир та інших лівих і просто задирак поки вони не починали
ганити Радянський Союз, як Мохаммед Алі. А зараз антиамериканізм поширюється на
всю націю, на весь її спосіб життя, на всі американські інституції й
американську історію.
Але є й спільність між двома
країнами. Це спільність масової культури.
Мас-культ — він в обох півкулях
мас-культ. І чимось ця єдність нагадує ту спільність інтересів, що була у
яструбів американських і радянських, взаємну зацікавленість ВПК і генералітету
в конфронтації. Нинішні російські серіали для тих, хто в розумінні
американського кіно зупинився на Шварцнеггері й Сігалі. І про Америку нічого не
знає й знати не хоче.
Для українців російська культурна
експансія — це проникнення попси й гопоти, що викликає відторгнення. Завдяки
соціальним мережам у Росії дедалі популярнішим стає Орест Лютий з його
протистоянням шансону-блатняку й придворній російській естраді.
США для Росії недосяжний ідеал,
але все-таки не з цією країною пов’язуються ті цінності, про протистояння яким
дедалі частіше говорить Путін, а йому вторить його оточення. Ці цінності
європейського походження, а тому для путінського режиму стає небезпечною
європейська ідентичність росіян, вкорінена в російській класичній культурі
зовсім не так, як бажання бути американцем у культурі масовій. Та й політично
Європа зараз значно активніше на пострадянському просторі, ніж Америка під
владою слабкого й невиразного президента, поверженого Путіним у суперечці
довкола Сирії й втягнутого у внутрішні розбрати довкола федерального бюджету й
соціальних реформ.
Розлом між Росією та Європою стає
все виразнішим. Причому це щось нове — до того як виразно позначилися
європрагнення України, Євросоюз був у російському агітпропі персонажем швидше
позитивним, особливо коли висвітлювали його розбіжності з США. А тепер у
коментарях по всіх каналах бездоказово й безапеляційно заявляється, що Україна
укладає угоду з ворожим для Росії союзом держав, що європейське — синонім
русофобського, що Європа одвічний ворог Росії.
Тому й набув такої гостроти
конфлікт довкола «Грінпіс», діяльність якого підноситься як піратство,
шпигунство й диверсія. Варто пам’ятати, що екологи протестували проти дій «Газпрому»,
який перебуває під тиском Євросоюзу, що поступово ліквідовує його монополію.
У суспільно-політичному житті
всередині країни — нагнітання напруженості й ворожості між різними частинами
суспільства. У культурі — гегемонія попси, що розповзається пострадянським
простором, у зовнішній політиці — параноя й відторгнення фундаментальних
європейських цінностей. У економіці — сировинна модель, якій загрожує зростання
видобутку вуглеводнів у США, сланцева революція в Європі й інші якісні зміни,
недосяжні для Росії в разі збереження надмонополізації й бюрократизації. У
соціальній сфері — секвестр бюджету й крах пенсійної системи. Усе це не
консервується, а примножується нинішнім політичним режимом, приреченим бути
агресивним і експансіоністським. Виникають неприємні історичні паралелі з
Російською імперією напередодні Кримської війни.
Оскільки війна — це великий
бізнес, то й партія війни (байдуже з ким і за що) в Росії посилюватиметься у
зв’язку зі зростаючою ненадійністю інших способів збагачення. Для управління
державою потрібна не маленька звитяжна війна, а тривале перебування у стані
війни. Російська загроза, відчутна поки у сфері гуманітарній і фінансовій, може
перерости в загрозу військову.
Дмитро ШУШАРІН, історик,
публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
Немає коментарів:
Дописати коментар