«України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в
нашій душі».
Д. Донцов, «Націоналізм»
І Перезавантаження
Україна невідворотно наближається
до точки біфуркації. Усі знають її дату – 2015. І усі знають, що вона може
настати раніше. Але ніхто не знає чим вона завершиться.
Втім, як для сучасного періоду
історії України, - не вперше. 1991 – ГКЧП, проголошення незалежності та розпад
СРСР, 2004 – Помаранчева революція, 2010 – прихід до влади В.Януковича, – всі
ці наперед непрогнозовані події визначали нашу подальшу долю на роки. І кожна
на свій лад особлива.
Наприклад, ця – покінчить з
теперішньою державою. Що постане натомість, - Руїна чи Третя Республіка
(користуючись модною термінологією[1]), - незабаром побачимо. Все одно будемо
брати в цьому активну участь. Або її візьмуть за нас. Навряд чи враховуючи наші
інтереси.
Історія має дурну звичку
повторюватися, хоча й у більш осучаснених формах. Причини падіння Другої
Республіки (продовжуючи використання модних термінів[2], очевидно це та, що
зараз) подібні смерті Першої (УНР). Три роки назад вони були мною окреслені в
статті «Omnia revertutur…» [3]. Нажаль, майже все із передбаченого здійснилося.
На щастя, - здійснилося й непевне тоді сподівання на єдність опозиційних сил,
яке й дозволяє говорити про дуалістичність розвитку майбутніх подій. Інакше був
один сценарій – Руїна.
Разом із тим перед входженням в
біфуркаційний стан, варто подбати про те, з чим ми хочемо з нього вийти.
Словами Дм. Донцова «мати оту концепцію форми, яку має втілити в речі, як казав
Сковорода – “плян” речі»[4]. Нам потрібен новий план нової держави. Нам буде
потрібна нова Конституція.
Чому? Тому що ця держава себе
зжила. Вона є пострадянською формально і змістовно. З формального боку –це
переродження УРСР, а із змістовного, - для більшості владноможних
проголошувачів державної незалежності, сама незалежність була вимушеним кроком,
зробленим під тиском зовнішніх обставин. Владу очолили місцеві адміністративні
еліти, які перед тим обслуговували інтереси колонізаторів. Запропонувати іншу
модель управління державою, аніж та, якої навчилися у своїх господарів, вони
були не в змозі. А відтак відтворювали ті мотиваційні установки, які притаманні
колоніальній адміністрації. Їх сенс в тому, що набуття владних ресурсів
відкриває доступ до розкрадання матеріальних. Такі умови відновлення держави в
1991 роках зумовили спадкоємну ментальність влади - держава як засіб власного
збагачення. Втім, про це все це давно, ще до проголошення Другої Республіки,,
дуже добре сказав все той же Донцов: «Помилка демократичної інтелігенції була в
тім, що вона думала, що механічно можна набудувати… палаци, парляментарні будівлі,
міністерські канцелярії, посадити в них… представників голоти, убраних у
відповідні однострої: президента республіки, послів, сенаторів,… і думати, що
під булавою цих людей, яких кругозір не виходив за межі вузького овиду їхніх
буденних інтересів, держава почне жити, дихати і ділати. Так не сталося: коли
представники плебсу вносять у громадські справи тугу за задоволенням своїх або
своєї кліки дрібних матеріальних інтересів, свої дрібні слабості. Свій дух
угодовства зі всякою силою чужою чи силою свого власного захланного плебса,
свою трусість, свою тупість і брак всякої дисципліни, вносять як політично
формуючі ідеї державної міри, нічого з цього не виходить. Подібна ігнорація
основних законів функціонування суспільного організму допроваджувала, завдяки таким
елітам, суспільність до розкладу. Роблячи з усього: з політичного служіння
нації, з політичних урядів, з парляментів, з церковних амвонів звичайний
ґешефт, відскочню до особистої кар’єри, до задоволення всіх тих дрібних потреб
своїх особистих, своєї родини, кляну, або парафії, як вони привикли це робити в
своїм містечку, така еліта забивала самий дух, яким одушевляється всяка
суспільність, робила з національного життя велику брехню, а з нації живий труп.
В які б пишні шати не вбиралися представники цієї плебейської еліти, на які б
курульні крісла і трони не сідали, на яких прем’єрських фотелях не знаходили б
собі місця… на які б церковні амвони не входили, - ніколи з них не виходили ні
Наполеони, ні Бісмарки, ні Пітти, ні Ришельє, ні Клємансо, ні Мерсіє, ні
Вишенські, ні Петри Могили, ні Хмельницькі, ні Київські Іларіони»[5]
Конституційний процес дзеркально
відтворював таке становище. Конституція за Другої Республіки завжди виступала
інструментом перерозподілу владних повноважень відповідно до умов конкретної
політичної ситуації. Перші чотири роки незалежності країна жила за Конституцією
УРСР 1978 року. Потім рік за Конституційним Договором між Верховною Радою
України та Президентом України про основні засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття
нової Конституції України як результатом вимушеного компромісу між ними. Втім,
Договір не подолав попередньої політичної конфронтації, і лише загроза
загальнонаціонального референдуму змусила Верховну Раду України в ніч з 27 на
28 червня 1996 року затвердити нову Конституцію України. Її схвалення можна
записати в актив тогочасного Президента України, позаяк закріплювала
президентсько-парламентську модель, з явним домінуванням президентських повноважень.
В подібному ракурсі розвивалася і
подальша доля Конституції. Ініційоване екс-Президентом України Л.Кучмою
переформатування України на парламентсько-президентську республіку на передодні
старту президентської компанії 2004 року не відбулося через брак кількох
голосів народних депутатів. Прийняття ж законопроекту про внесення змін до
Конституції (причому текст ухваленого проекту відрізнявся від того, отримав
висновок Конституційного суду України, - що в подальшому стало підставою для
численних звернень до цього органу з приводу неконституційності внесених змін)
стало можливим лише як плата за компроміс, який допоміг розв’язати політичну
кризу та відкрити шлях до повторного голосування по виборам Президента України.
Подальші події показали, що такі екстремально-хаотичні рухи в конституційному
процесі нічого доброго, окрім закладення протистояння в трикутнику
президент-парламент-уряд, не принесли.
Цю проблему доволі швидко вирішив
чинний Президент України. Втім, так не можна говорити. Враховуючи його численні
реляції, що він жодним чином не впливає на правосуддя в країні, цю проблему
вирішив об’єктивний та незаангажований Конституційний суд України. Якщо в
попередній період звернення до Конституційного суду України щодо порушення
процедури внесення змін до Конституції України від 8 грудня 2004 року не
знаходили відгуку в серцях суддів, то новітні політичні реалії змінили їх
ставлення до власних правових позицій. 30 вересня 2010 року[6] ми знову
опинилися у президентсько-парламентській республіці.
Враховуючи поточну діяльність
ініційованої Президентом України Конституційної асамблеї, ми ще багато де
можемо опинитися. Все залежить від розвитку політичної ситуації.
Політична ж ситуація повзе до
точки біфуркації.
Тому не будемо вдивлятися в ті
конституційні місця, в яких з подачі влади потенційно зможемо опинитися. Бо
навряд чи можна відшукати сенс в конституції держави, в якої немає сенсу.
Краще спробуємо зазирнути за
горизонт подій. Якою має бути нова держава? Не люблю вживати епітети
«геніальний», «пророчий», «великий», тому оминаючи їх використання, знову
дозволю собі процитувати Донцова: «Київська держава, що вийде з революції,
мусить з одного боку звузити обсяг діяння держави, позбавити її тоталітарного
характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної
одиниці, а з другої сторони — привернути авторитет держави в її властивих
завданнях: хоронити націю назовні і охороняти повагу права всередині, караючи
суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношення всередині нації — «держави в
державі», тайних мафій, тих чи інших, які вірність мафії ставлять понад
вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої
тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної
політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних
сил»[7].
Написано 1957 року. А так, ніби
сьогодні. Про нас сучасних і сучасні наші завдання.
Формула нової держави, яка має
бути закріплена в майбутньої конституції, також винайдена не сьогодні. Ідея
УССД, Української Соборної Самостійної Держави не втратила та й не могла
втратити своєї актуальності. Концепція УССД ґрунтується на тому, що не
спромоглася забезпечити Друга Республіка: відображати інтереси української
нації; об’єднувати, а не роз’єднувати; бути спроможним, а не немічним,
врешті-решт бути державою.
Цілком очікувані звинувачення в
архаїзмі концепції УССД, як сформованої в пікові часи української історії ХХ
сторіччя. Втім, такий підхід зумовлено вульгарним сприйняттям ідеології
українського націоналізму, і його державно-правової доктрини зокрема.
Ґрунтуючись на традиціоналізмі[8], в процесі свого розвитку, вони дечим
доповнюються, дещо відкидають. Відбувається переоцінка цінностей залежно від
умов життя, від його потреб, від вимог поступу[9]. Так і концепція УССД
починаючи від 1900 року з теоретичного обґрунтування права української нації на
самовизначення М.Міхновським[10] і закінчуючи сьогоденням, перебуває в стані
перманентного інтелектуального розвою. Використовуючи порівняння німецького
історика Фріца Керна, ця еволюція нагадує «первісний ліс, який хоча його ніколи
не рубали і навряд чи змінювались його обриси, постійно омолоджується і через
сто років буде зовсім іншим лісом; а зовні він залишається все тим же «старим
лісом», у якому повільний ріст однієї його частини супроводжується непоміченим
відмиранням в іншій»[11].
Отже, якою має бути конституційна
візія в контексті сучасного розуміння Української Самостійної Соборної Держави?
Спробуємо відшукати відповідь через аналіз складових явища.
ІІ Українська
Українська держава має бути
українською. Це твердження і досі не є аксіоматичним на науковому рівні. В
політичній же сфері воно часто взагалі заперечується. Чому, зрозуміло із
наведеного вище. Очевидно, що наявність загального консенсусу щодо факту національної
державності значно звужує простір для маніпуляцій з мовами, меншинами,
європейськими хартіями та з українським вибором в цілому. Останнє можна без
лапок.
«Українська» можна розуміти
по-різному. Наприклад, як відповідь на питання «чия?». І тоді українська
держава повинна розглядатися як результат втілення права на самовизначення
української нації.
Багатотисячолітня історія людства
свідчить, що більш комфортної форми існування нації, аніж у власній державі, не
існує. На цьому більше століття тому назад наголошував М.Міхновський: «…кожна
нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної,
самостійної держави, …тільки держава одноплемінного національного змісту може
дати своїм членам нічим не обмежовану змогу усестороннього розвитку духового і
осягнення найліпшого матеріального гаразду; …розцвіт індивідуальності можливий
тільки в державі, для якої плекання індивідуальності є метою», і як
підсумовуюча максима – «державна самостійність є головна умова існування нації,
а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних
відносин».
Було потрібно дві світові війни та
шістдесят років, щоб до такої думки прийшло міжнародне співтовариство.
Організація Об’єднаних Націй в своєму Статуті проголосила основоположною метою
власного існування «знову ствердити віру в основні права людини… в рівність
великих і малих націй», доклала чимала зусиль до закріплення колективних прав
людини, ключовим з яких стало право націй на самовизначення. Вже в Декларації
про надання незалежності колоніальним державам і народам, прийнятою Генеральною
Асамблеєю ООН 14.12.1960 року, однозначно проголошувалося, що «підкорення
народів іноземному ярму та владарюванню і їх експлуатація є відкиданням
основних прав людини», а відтак «всі народи мають право на самовизначення; в
силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють
свій економічний, соціальний і культурний розвиток». Ця новела була
продубльована в повному обсязі в статті 1 Міжнародного Пакту про громадянські і
політичні права[12], та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та
культурні права[13], від 16.12.1966 року. Декларація про принципи міжнародного
права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами
відповідно до Статуту ООН від 24.10. 1970 року проголошує одним із таких
принципів рівноправність та самовизначення народів[14].
Як бачимо, названі документи
визначають в якості суб’єкта права на самовизначення народ («people»).
Водночас, жоден із них не дає визначення, що під цим народом розуміти. Доволі
часто в науковій літературі використовується формула «права народів (націй) на
самовизначення», ставлячи ще більше питань щодо тотожності чи відмінності
понять «народ» і «нація».
В конституціоналізмі народ стало
визначається як єдність людей, об’єднаних певним політико-правовим зв’язком із
конкретною державою. Але ця ж засада не може застосовуватися в міжнародному
публічному праві. Закріплення в міжнародно-правових актах права народів на
самовизначення створює ситуацію існування двох народів, які мають відмінні
критерії тлумачення себе в такій якості. З одного боку, за конституційним
правом даної держави, в межах країни існує один народ, який визнається таким за
критерієм громадянства (підданства) даної держави, а з іншого в межах цього
народу (а відтак також володіє громадянством) виникає (існує) певна спільнота,
яка теж визнається народом за міжнародним правом, і в такій якості має право на
самовизначення аж до створення нової, власної держави.
Ось, наприклад, народ, насильно
інкорпорований до складу іншої держави (внаслідок утрати власної державності),
припиняє своє існування, чи зберігає окремість? Так, народ козацької України
шляхом чергового поділу своєї держави перетворювався на підданих Російської
імперії та Речі Посполитої, а останні, - через наступний поділ, підданими вже
Австрійської, Пруської монархій та знову ж таки підлеглими Російської імперії.
Яка кількість утворюється народів із народу Гетьманщини: один, частини двох, чи
частини трьох?
З цього випливає, що громадянство
як критерій визначення народу не спрацьовує, коли ми говоримо про суб’єкта
права на самовизначення Громадянство є наслідком, формою зовнішнього вираження
вже самовизначеного у власну державу народу.
Це дозволяє нам, слідом за
багатьма фахівцями з міжнародного права поглянути на народ, як категорію,
похідну від нації.
Так, О.Журек наводить визначення,
рекомендоване Міжнародною комісією юристів, у зв’язку із розглядом подій у
Східному Пакистані: спільність історії, расові та етнічні, культурні та мовні,
релігійні та ідеологічні зв’язки, спільне географічне розташування, загальна
чисельність даного утворення»[15]. Р.Мюллерсон зазначає, що «в основі народу як
суб’єкта самовизначення частіше за все перебуває нація, або інша етнічна
спільність, з якою ідентифікується дана територія»[16]. В подібному ракурсі
мислить О.Козлов: «Розуміння суб’єкта самовизначення як етнічної спільноти –
це, напевно, єдиний підхід, за якого право на самовизначення хоч у якимось
ступені наповнюється реальним змістом: бо як не були умовні етнічні кордони,
вони все ж мають більш об’єктивний (стабільний) характер, аніж, скажімо,
кордони адміністративні»[17].
Як і нація, народ розгорнутий в
просторі, - він займає певний ареал розселення, та, відповідно, ототожнює себе
із певною країною. Це зумовлено тим, що в антропологічному аспекті нація, як
універсальний інтегратор, здійснює вплив на індивідів, які мешкають в ареалі її
розселення, але не входять до неї (національні меншини), які з часом зазнають
природного асиміляційного впливу культурного ландшафту середовища мешкання
(ідентифікація території як своєї батьківщини, сприйняття, попри національну
відмінність, певних соціальних традицій, стереотипів та мови титульної нації
тощо). Таким чином, народ виступає як історично-територіальна спільнота.
Як і нація, такий народ
розгорнутий в часі, - він має спільну історію, або за виразом Ренана, «спільні
страждання». Він володіє спільними традиціями в усіх галузях соціального буття,
що дає йому змогу вирізнятися відносно інших колективних спільнот. Як слушно
зазначає Р. Ахметшин[18], десятки тисяч людей, що не мають спільної історії, та
які зібралися тимчасово (наприклад, подивитися футбольний матч) або такі, що
об’єдналися для боротьби в загальних інтересах (наприклад, рух «зелених»), не
перетворюються внаслідок цього в народ.
Але народ детермінує не лише
спільна історія в усіх її соціальних проявах, його характеризує і спільне
бачення майбутнього, об’єктивоване у сучасному поколінні (в контексті Преамбули
Конституції України про відповідальність перед «попередніми, нинішнім та
прийдешніми поколіннями»). Спільнота повинна усвідомлювати себе єдиним народом
і бажати ним лишатися надалі, продовжуючи спільну культуру та спільні традиції.
Часово-потенційний момент буття народу вдало охарактеризував іспанський філософ
Хосе Ортега-і-Гасет: «… якби нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б і не
став захищати батьківщину у випадку нападу… Уявляючи собі майбутнє, ми не
мислимо його без існування нашої нації… Саме тому, а не внаслідок того, що ми
розмовляємо однією мовою або маємо спільне минуле. Захищаючи існування своєї
нації, ми захищаємо наш завтрашній день»[19].
Остання потенційно-часова
характеристика народу відкриває психосоціальний аспект, за якого,
використовуючи термінологію Ж. Марітена, нація як «співтовариство» відшуковує
той необхідний раціональний об’єкт поза собою, який лучить як членів корінної,
так і некорінних націй в раціональне «суспільство», - постання (існування)
держави (автономії) як власної (з усіма можливими, але історично обумовленими
предикатами до цього слова) публічно-владної організації. Досить вдало цей
аспект охарактеризував Х. Ортега-і-Гассет: «Нова держава може постати лише
тоді, коли певний народ відкине традиційну структуру однієї форми співжиття і
видумає іншу, доти незнану форму… держава не є формою суспільства, яку людина
дістає в дарунок, її треба викувати з важким трудом… Держава,… - є завжди
запрошенням, що його одна група людей передає іншим групам, щоб спільно
здійснити якійсь почин. Цей почин, хоч які були б його проміжні етапи, полягає…
у створенні певного типу суспільного життя. Держава, з одного боку, і проект
життя, програма суспільної дії, з другого, - є нероздільною єдністю»[20].
І хоча виявити юридичними засобами
спільну волю щодо майбутнього проблематично, але можливо, зокрема, за допомогою
плебісциту. Як от, наприклад, 1 грудня на всеукраїнському референдумі щодо
схвалення Акту проголошення незалежності України.
Саме в такому значенні доцільно
трактувати суб’єкта права на самовизначення, визначеного в преамбулі
Конституції України: «здійсненого українською нацією, усім Українським народом
права на самовизначення». Українська нація була і є системоутворюючим елементом
українського народу, вона визначає його минуле, сучасне та майбутнє. Українська
нація, яка складає абсолютну більшість від чисельного складу українського
народу визначає його волю, потреби та інтереси. Саме тому право на
самовизначення української нації стає, водночас, правом на самовизначення
всього Українського народу. Який в умовах незалежної держави формалізує себе як
єдність громадян України.
Відтак, українська держава
генетично постала як національна, і, водночас, народна.
Але з відповіді на питання «чия?»
виникає питання «яка?». Як в Конституції України і в законодавстві в цілому,
закріплено її національний характер?
Про наявність української нації в
сучасному конституційному просторі нагадують цитована преамбула Конституції
України, її стаття 11 (Держава сприяє консолідації та розвиткові української
нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові
етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України) та стаття 12 (Україна дбає про задоволення
національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами
держави). Умовно сюди можна віднести статтю 10 (Державною мовою в Україні є
українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України) та
стаття 20, яка встановлює опис Державного Прапора України, Державного Герба
України та Державного Гімну України. На тому, власне, і все.
Найбільше з наведеного нас
цікавить стаття 11. В чому полягає державне сприяння «консолідації та
розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури»?
Для цього спробуємо подивитися, в яких законах, принаймні згадується
словосполучення «українська нація». Пошукач на сайті Верховної Ради України
знаходить їх зовсім небагато:
- Закон України «Про національні
меншини» від 25.06.1992 року вказує, що його прийняття здійснено «виходячи із
життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови
незалежної демократичної держави».
- Закон України «Про Національний
архівний фонд та архівні установи» від 24.12.1993 року визначає, що «Національний
архівний фонд - сукупність архівних документів, що відображають історію
духовного і матеріального життя Українського народу та інших народів, мають
культурну цінність і є надбанням української нації».
- Закон України «Про закордонних
українців» від 04.03.2004 року визначає, що «українське етнічне походження - це
належність особи або її предків до української нації та визнання нею України
батьківщиною свого етнічного походження», а також вказує, що однією із засад
співпраці з закордонними українцями є «розв’язання проблем становлення та
консолідації української нації».
- Закон України «Про основні
засади державної аграрної політики на період до 2015 року» від 18.10.2005 року
проголошує, що однією із цілей державної аграрної політики є «збереження селянства
як носія української ідентичності, культури і духовності нації».
- Закон України «Про Голодомор
1932-1933 років в Україні» від 28.11.2006 року зобов’язує органи державної
влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень «сприяти
консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та
культури».
- Закон України «Про засади
внутрішньої і зовнішньої політики» від 01.07.2010 року однією із засад
зовнішньої політик визначає створення сприятливих зовнішньополітичних умов для
розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості,
національної гідності українців, а також етнічної, культурної, мовної,
релігійної самобутності громадян України усіх національностей».
- Закон України «Про культуру» від
14.12.2010 року, який зобов’язує державу у пріоритетному порядку створити умови
для «розвитку культури української нації, корінних народів та національних
меншин України»;
Ось і все. Є, ще правда, закони
які використовують слово «нація» (без «українська»), але тут воно вживається як
відповідник суспільства, населення тощо («інтелектуальний потенціал нації» у
Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» від 13.12.1991 року,
Законі України «Про Концепцію Національної програми інформатизації» від
04.02.1998 року та Закону України «Про основи державної політики у сфері науки
і науково-технічної діяльності» від 01.12.1998 року; «здоров’я нації» в Законі
України «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 року).
Як бачимо, за українську націю
згадують ритуально та у дуже рідкісних випадках, не пропонуючи натомість жодних
реальних механізмів «консолідації та розвитку української нації».
Може якісь пропозиції
сформульовано вченими-конституалістами? Візьмемо для порівняння два науково-практичні
коментарі до Конституції України, видані у різні роки. Так, видання 2003
року[21], коментуючи статтю 11 Конституції України[22], зводить питання
української нації до урядових програм із розвитку української мови. Це по суті
ставить змістовний знак рівняння статтею 11 та статтею 10 (що встановлює статус
української мови як державної). Очевидно, на думку вчених, доволі ефемерне
визнання української мови в якості державності цілком охоплює поняття
«консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій
і культури».
Втім, майже через десятиріччя[23],
позиція вчених змінюється. Тепер українська нація в статті 11 тлумачиться в
громадянському сенсі[24], а відтак, як етнічна спільнота вона взагалі випадає
із конституційно-правового регулювання (на відміну від тих же національних
меншин, яким присвячено окремий закон). Вона втрачає свій державо- та
народоутворюючий статус, стає однією з «етнічних спільнот України». Причому,
якщо права інших етнічних спільнот захищені Законом України «Про національні
меншини», то права етнічних українців (окрім закордонних, відносно яких діє
окремий закон), виявляється, взагалі відсутні.
Наведене потенційно відкриває шлях
до більш вільного поводження із тією самою державною мовою (чому б, наприклад,
їх не зробити дві?), маніпуляцій з історичною спадщиною та геополітичним
вибором.
Ці загрози були б нікчемні, якби
ми не мали геноцидного та лінгвоцидного минулого та мали сталу демократичну
державність. В умовах триваючого асиміляційного тиску та глобалізаційних
викликів українська нація потребує захисту. Від держави, яку вона вважає своєю.
Національної держави.
Для цього слід згадати, що Акт
проголошення незалежності України однією із цілей свого прийняття вказує
здійснення Декларації про державний суверенітет України[25] Перший же розділ
якої має дуже промовисту назву «Самовизначення української нації» та констатує,
що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих
кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на
самовизначення». Думається, наведена модель може бути використана й у
майбутньому конституційному проекті з урахуванням формули «усім Українським
народом».
Також доцільним виглядає
конституційно-правове закріплення комплексу колективних прав української нації,
таких як право на вільний розвиток, самобутність, гідність, захист держави
тощо. Як слушно зауважував Мигель де Унамуно: «Людська природа універсальна –
вірно, але це жива, плідна універсальність; вона притаманна кожній окремій
людині лише настільки, наскільки одягнена плоттю нації, релігії, мови і
культури і коріниться в них…»[26].
А тому закріплення та реалізація
прав нації перебуває у діалектичній єдності із індивідуальними правами людини.
Квінтесенцією такої єдності є відома теза «Свобода народам! Свобода людині!».
Для нас є очевидним, що вільний розвиток людини є можливим лише за умов
вільного національного розвитку, а вільний національний розвиток можливий лише
за умов ствердження прав і свобод людини.
Водночас, за сучасних тенденцій
розвитку ліберальної ідеології за права людини часто визнається те, що
донедавна сприймалося за збочення, суперечить нормам суспільної моралі та
християнської етики. Тому в контексті прав на вільний розвиток та самобутність
української нації, треба усвідомлювати, що далеко не все, що набуло останнім
часом поширення в Європі, має бути скопійовано й в Україні. Але про це – в
наступній частині нашого розгляду.
Національний характер української
державності також визначають тисячолітні традиції державотворення. Обережна
констатація в преамбулі діючого Основного Закону «багатовікової історії
українського державотворення» має бути деталізована конкретними її проявами.
Приклад такої конкретизації нам дає Закон України «Про громадянство України»
від 18.01.2001 року. Стаття 8 цього закону передбачає можливість набуття
українського громадянства особами, що народилися або постійно проживали на
територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного
проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської
Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської
Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної
Республіки (УРСР).
В подібному ракурсі доцільно було
б зафіксувати основоположні етапи української державності, починаючи від
Київської Руси (про спадок якої в Конституції України нагадують Державний Герб
України та назва національної валюти) до вже згаданих історичних типів
української держави в ХХ сторіччі. Питання викликає віднесення до цього
переліку радянських моделей. І не лише з огляду на фактичну, але й формальну
фіктивність державності в даних випадках. Це не заперечує факту
правонаступництва сучасною Україною УРСР. Але УРСР як суб’єкт радянської
федерації була позбавлена державного суверенітету, тому випадає із загального
ряду моделей української державності. Більше того, 22 серпня 1992 року
президент Української Народної республіки в екзилі Микола Плав'юк на урочистому
засіданні Верховної Ради України склав повноваження Державного Центру УНР і
проголосив Україну правонаступницею УНР. Тим самим були вирішено питання
вектору державницьких традицій. Наразі треба його вирішити й на конституційному
рівні.
Піднятий пласт питань - це minimum
minimorum на шляху до ствердження національного характеру української
державності. В подальшому на ґрунті запропонованих ідей мають бути розроблені
законодавчі акти, які б закріплювали правовий статус української нації.
ІІ Самостійна
В сучасних умовах глобалізованої
економіки, всесвітніх та регіональних геополітичних ігрищ державний суверенітет
є річчю відносною. Усі на всіх впливають. Інша справа, що одні здебільше
впливають, а інші здебільше відчувають на собі цей вплив. Місце України в цьому
розкладі відоме. Його зміна визначатиметься не конституційними реформами, а
зусиллями та солідарною волею нації та її еліти. Але про деякі напрямні сказати
все ж доцільно.
Перебуваючи «на грані двох світів»
Україна повинно визначитися, яка ж з цивілізаційних граней для неї ближча.
Конституційне закріплення європейського вибору має покласти край втягненню
України в паназійські політичні та економічні блоки.
Необхідно усунути колізію між
загальною нормою, закріпленою у частині 7 статті 17 Конституції України («На
території України не допускається розташування іноземних військових баз») та
спеціальною нормою, закріпленої у пункті 14 Перехідних положень Конституції
України («Використання існуючих військових баз на території України для
тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди
в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими
Верховною Радою України»), шляхом скасування останньої та денонсації Угоди між
Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту
Російської Федерації на території України від 21 квітня 2010 року.
Водночас, прагнучи найтіснішої
європейської інтеграції, слід враховувати динаміку еволюції Європейського Союзу
з конфедерації на федерацію із відповідною перспективою втрати державного
суверенітету його учасниками. Цім і має визначатися ступінь інтегрованості
України в європейські структури. Як, наприклад, це визначено у ст. 1
Конституції Естонської Республіки: «самостійність та незалежність Естонії
неминущі та невід’ємні»[27]. Певною мірою, український відповідник – це ст. 157
Конституції України («Конституція України не може бути змінена, якщо зміни
передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або
якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної
цілісності України»). Але така конструкція не враховує варіант прийняття нової
Конституції, який може зазіхати й на перше, й на друге, й на третє. Тому доцільно
було б викласти цю статтю в наступній редакції: «Конституція України не може
бути прийнята або змінена, якщо прийняття або зміни передбачають скасування чи
обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на
ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України».
Також не слід забувати про
специфіку інтерпретації сімейних цінностей, що набули поширення в Західній
Європі останнім часом, та які несуть загрозу національній моралі й духовності.
Їх анамнез був даний Д.Донцовим у «Хресті проти диявола»: дехристиянізація Європи
веде до людської деградації. П’ятдесят років потому ми бачимо результати:
родина знищується, культивуються одностатеві шлюби, заміна батька та мати
батьком 1 та батьком 2, нав’язування дитині безстаттевості, розгул ювенальної
юстиції тощо. Очевидно, що від такого розуміння прав людини європейськими
соціал-демократами Україна має бути незалежною.
Залишаючи за людиною право бути
збоченцем, слід подбати про те, щоб це не шкодило суспільній моралі, сім’ї та
дитині. Якщо в нашій країні цілком слушно прийшли до обмеження тютюнопаління та
заборони вживання алкоголю в громадських місцях, то не менш логічною буде
заборона рекламування різномастих сексуальних «прав людини», що зазіхають на
традиційні інститути суспільства.
Як було зауважено вище, однією із
причин такого стану Д.Донцов називає секуляризацію Європи. Але зараз ми бачимо
ще низку загроз. З одного боку це діяльність космополітичних сект, які
заперечують національну різноманітність людства та його державний устрій. А з
іншого, - агресивна діяльність популярної серед електорату Партії регіонів
церкви щодо втілення іноземної імперіалістичної геополітичної концепції
«Руского міра».
На конституційному рівні усім цім
загрозам має бути протиставлене визнання християнської основи української
держави, державний захист традиційних українських церков, сприяння їх
об’єднанню в Соборну Помісну Церкву. На зауваження, що такі правоположення
суперечать принципу відокремлення церкви від держави, її світському характеру,
можна привести приклад цілком демократичної, європейської Греції. Поруч із
свободою віросповідання розділ ІІ Конституції Греції закріплює пануючу
православну релігію та автокефальний статус Православної Церкви Греції[28].
ІІІ Соборна
Українська соборна держава, яка
об’єднує усі українські етнографічні землі, – це стратегічна мета українського
націоналіста. Зараз поговоримо про тактичні речі. Українська соборність має
стати об’єктом відповідної як зовнішньої так і внутрішньої функцій держави.
На зовнішньому відтінку вона
передбачає захист прав та інтересів зарубіжних українців, їх консолідацію
зорієнтованість на відстоювання українських національних інтересів у світі.
Окремо це передбачає підвищену
дипломатичну, економічну та культурну увагу до етнографічних земель, які
опинилися поза межами державного кордону України. Таку функціональну
спрямованість держави доцільно закріпити на конституційному рівні шляхом
розширення статті 12 Конституції України новелою про те, що Україна дбає про
задоволення національно-культурних, мовних та інших потреб українців, що
мешкають на територіях які входили до складу Української Народної Республіки,
Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Кубанської
Народної Республіки, Далекосхідної Республіки, Української Соціалістичної
Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської
Соціалістичної Республіки.
Всередині України соборницька
функція держави передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на
інтеграцію української нації при збереженні регіональних самобутніх рис. В
конституційній площині це передбачає вибір оптимальної моделі державного
устрою.
Таким для України є унітарний
устрій, але якісної переробки потребує адміністративно-територіальний поділ.
Сучасний обласний поділ був зумовлений, з одного боку, економічним районування
Радянського Союзу, а з іншого, - військово-політичним моментом (зокрема,
західні області мають дрібний формат із кінця сорокових років ХХ століття для
зручності боротьби з підпіллям УПА). Як наслідок, маємо контрастні розбіжності
у розміщенні населення в областях держави (зокрема, 4843 тис. населення в
Донецькій області та 1258 тис. — в Закарпатській; 2546 тис. у Луганській та
1129 тис. у Кіровоградській областях) .
Вихід вбачається у проведенні
широкомасштабної територіальної реформи, яка мала б істотно скоротити існуючу
кількість областей, зрівняти чисельність у новостворених краях, врешті-решт
відродити самоврядні традиції в історичних землях (Слобожанщина, Волинь,
Поділля тощо). Це дозволить перейти від існуючої змішаної моделі (наявні як
виконавчі органи державної влади на місцях – місцеві державні адміністрації,
такі органи місцевого самоврядування – місцеві ради) до децентралізованої (лише
органи місцевого самоврядування). Краям має бути забезпечена достатньо широка
бюджетна автономія, при наявності контрольних повноважень з боку центральних
органів державної влади.
У свою чергу, краї поділяються на
повіти, які за територією мають дорівнювати сучасним трьом – чотирьом районам.
На повітовому рівні до посад, що обираються безпосередньо територіальною
громадою, окрім повітових рад та повітових старост, слід віднести повітових
суддів, начальника поліції тощо.
Етносам, для яких Україна є єдиною
батьківщиною (кримські татари, караїми, кримчаки) має бути гарантовано право на
національно-територіальну або національно-культурну автономію.
Перехід до пропорційної виборчої
системи із відкритими крайовими списками на парламентських виборах довершує
модель децентралізованого унітарного устрою та дозволяє відображати локальні
інтереси на всеукраїнському, соборному рівні.
IV Держава
Будь-яка держава є організацією
політичної влади. Українська національна демократична держава є організацією
політичної влади української нації, та його юридичної форми - Українського
народу. Телеологічне призначення держави відносно свого засновника, - виражати
волю та інтереси народу, забезпечувати режим народовладдя. Стаття 5 чинної
Конституції України встановлює, що народ здійснює владу безпосередньо і через
органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У свою чергу, стаття
69 Основного Закону, закріплює, що народне волевиявлення здійснюється через
вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Спробуємо
розібратися на прикладі виборів вищих представницьких органів народу, наскільки
існуючі форми втілюють народне волевиявлення.
Відносно виборів Президента
України із двотуровою виборчою системою абсолютної більшості зауважень немає, -
така виборча система дозволяє обрати легітимного (принаймні, на момент виборів)
Президента України із підтримкою більше половини осіб, що здійснили своє волевиявлення.
Така модель діє в Україні без суттєвих змін з часу запровадження поста
Президента України у 1991 році. Звичайно ця модель не застрахована від виборчих
махінацій: це ми бачили у 2004 році, побачимо й у 2015-у.
Коли ж ми торкаємося парламентських
чи місцевих виборів, то тут зовсім інша картина. Виборчі правила змінювалися
під кожні вибори (лише 2002 року збереглася виборча система, що діяла за
попередніх, 1998 року, виборів). Діюча зараз змішана виборча система увібрала
весь негатив як пропорційної, так і мажоритарної моделі виборів. Як наслідок,
за результатами парламентських виборів 2012 року, ми вже маємо приклади
політичних «тушок», одномандатні виборчі округи, де «неможливо достовірно
встановити результати народного волевиявлення», та переможців виборчих
перегонів в одномандатних виборчих округах із результатом у 19,39 % голосів
виборців.
Вирішенням цієї проблеми, особливо
у взаємозв’язку із запропонованою реформою адміністративно-територіального
поділу є перехід до пропорційної виборчої системи із відкритими крайовими
списками та прийняття Виборчого кодексу України, який має уніфікувати та
узагальнити виборчі процедури. Також, окремо варто зафіксувати в Конституції
України моделі виборчих систем з усіх видів виборів, що має відбити бажання їх
змінювати на догоду тим чи іншим політичним силам.
Друга форма здійснення влади
народом – через органи державної влади. Обсяг владних повноважень та системні
зв’язки поміж ними дозволяють говорити про президентсько-парламентську форму
республіки. Разом із тим, в умовах закріплення статтею 6 Конституції України
поділу державної влади на три гілки (законодавчу, виконавчу та судову)
існування поста Президента України є своєрідним нонсенсом. Так, відповідно до
статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є
парламент - Верховна Рада України, відповідно до статті 113, Кабінет Міністрів
України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а відповідно до
статті 124 судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції. До якої ж гілки влади належить Президент України?
Поширена в юридичній науці теза
про те, що Президент України має повноваження в усіх гілках влади (в
законодавчій –право законодавчої ініціативи, промульгації чи накладення вето на
закони; у виконавчій – формування уряду, призначення на посади в органах
державної влади, видання указів; в судовій – призначення на посади суддів
вперше, призначення третини складу Конституційного суду України), ставить під
сумнів як наявність самого поділу державної влади (оскільки у владних
повноваженнях Президента України вони, навпаки, поєднуються), так і наявність
механізму стримувань та противаг. Очевидно, ідея протиставлятися самому собі
віддає шизофренією.
Виходом із цієї ситуації має бути
перехід або до парламентської, або до президентської форми республіки. Взявши
до уваги запропоновану раніше модель децентралізованої унітарної держави,
найоптимальнішим буде перехід до президентської республіки із скасуванням
посади прем’єр-міністра та визнання Президента України головою уряду та
очільником виконавчої влади. В свою чергу, це потребуватиме переосмислення
важелів взаємостримування законодавчої та виконавчої влади, позбавлення впливу
Президента на судову гілку влади.
Третя форма здійснення влади народом,
передбачена статтею 5 Конституції України, – через органи місцевого
самоврядування. Враховуючи, що Український народ є загальнодержавною
категорією, виникає питання: владу здійснює народ за допомогою місцевого
самоврядування, чи група громадян, що мешкає в межах певного адміністративного
утворення та яка об’єдналася у територіальну громаду?
Потреба відповіді зумовлена
потенційно небезпечною підміною на місцевому рівні територіальної громади
категорією «народ», що в умовах політичної нестабільності може призвести до їх
протиставлення та зазіхання першої на статус останньої. Події в Автономній
Республіці Крим в 1991-1995 роках[29], неодноразові місцеві референдуми про
статус російської мови як офіційної (зокрема останній харківській міський
референдум 31 березня 2002 року[30]), заклики до проголошення південно-східної
республіки в листопаді-грудні 2004 року, низка рішень органів місцевого
самоврядування сходу України, всупереч законодавству, про оголошення себе
«територіями без НАТО»[31], зумовлюють потребу визначення співвідношення цих
категорій.
Думається, що ця проблема
розв’язується крізь призму принципу громадянства. Мешканці країв держави, окрім
перебування в громадянстві України, є водночас і членами певних територіальних
громад цих земель. Таким чином, в народ, як категорію більш високого порядку,
входять територіальні громади, як категорії менші за своїм обсягом. Проте
хибною є позиція, що сума усіх територіальних громад у сукупності складає
народ. Таке твердження може бути більш-менш прийнятним для федеративних держав
(за умови їх формування знизу-догори), але аж ніяк для держав унітарних. Тут ми
можемо говорити про територіальну громаду як про легального мандатарія всього
народу в межах певного адміністративного утворення. Слід погодитися із позицією
французького конституціоналіста Ф.Люшера, який вважає, що, «доки колектив
лишається складовою частиною французького народу, він не може «самовизначатися»
незалежно від думки французького народу»[32]. А відтак місцеве самоврядування в
кожній окремій території евентуально здійснює весь Український народ (тут
помітний елемент певного представництва, оскільки безпосередньо його здійснюють
громадяни України, що об’єдналися в територіальну громаду, але конституційно
уповноважені на це усім народом, що випливає із суті ст. ст. 3, 7 Основного
Закону), тому будь-яке порушення прав місцевої самоорганізації є порушенням
прав усього Українського народу (не є важливим, з якого боку здійснюється таке
порушення: чи державні органи влади утискують права територіальної громади, чи
навпаки, з боку територіальної громади здійснюються спроби сепарації від
держави).
Підсумовуючи, можна стверджувати
що український народ, будучи загальнодержавною категорією, виступає єдиним
суб’єктом здійснення безпосередньої форми народовладдя, яка, відповідно, може
мати лише загальнодержавний масштаб своєї дії. Стаття 140 Основного Закону та
стаття 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», які є
спеціальними відносно статті 5 Конституції України, конкретизують місцеве
самоврядування як право саме територіальної громади. Відтак місцеве
самоврядування не може трактуватися як форма здійснення народовладдя, оскільки
положення статті 5 Конституції про здійснення влади народом через органи
місцевого самоврядування є абстракцією, яка передбачає, що весь народ через усю
систему місцевого самоврядування здійснює свою владу. Конкретно ж,
територіальна громада, будучи легально умандатованою на це Українським народом,
здійснює безпосередню місцеву самоорганізацію, а ніяк не народовладдя.
На завершення треба згадати про ще
один момент, якого дуже бракує чинній Конституції України, але він поширений в
державах, які не бояться свого народу: стаття 20 Конституції Федеративної
Республіки Німеччина передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто
наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде
використати. Стаття 23 Конституції Чеської Республіки встановлює, що громадяни
мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і
основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування
правових засобів будуть в країні неможливими. Стаття 120 Конституції Греції
зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити Конституцію
насильницькими засобами. Стаття 32 Конституції Словацької Республіки
проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування
правових норм виявиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив
всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і
основоположних свобод.
Право на повстання має бути
визнане конституційним правом народу. Воно дуже скоро стане у нагоді.
[1]Див.:
http://www.3republic.org.ua/
[2]Худояр О., Лубьянов И. Вторая
украинская республика: от рассвета до заката. Распад, олигархический консенсус
или революция? // Хвиля [Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://hvylya.org/interview/politics2/vtoraya-ukrainskaya-respublika-ot-rassveta-do-zakata-raspad-oligarhicheskiy-konsensus-ili-revolyutsiya.html
[3] Шипілов Л. Omnia revertutur… /
Л.Шипілов // Терен-Україна. – Зима 2010-2011. – Число 3 (28). – С.1,7.
[Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://mnk.org.ua/uploads/media/28_2010.pdf
[4] Донцов Дм. Дух нашої давнини
/Дм.Донцов. - Мюнхен-Монтреаль: Заходами прихильників автора, 1951. – С.147.
[5] Донцов Дм. Дух нашої давнини.
– С.138-139.
[6] Рішення Конституційного суду
України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо
відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про
внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV від
30 вересня 2010 року. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v020p710-10
[7]Донцов Д. За яку революцію / Д.
Донцов. – Торонто: Ліга визволення України, 1957. – С.55.
[8] Як зауважує О.Баган, «Всім
теоріям «модернізації», «перебудови» і бездумного експериментаторства в
суспільній і культурній сферах націоналізм протиставляє традиціоналізм, що
зроджений віковою мудрістю і глибинністю почувань людини, яка вміє переживати
минуле і видобувати з нього натхнення і наснагу для розуміння і творення
майбутнього» (Див.: Баган О. Світоглядно-ідеологічні засади українського
націоналізму [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=1890)
[9] Головні ідеологічні засади
українського націоналізму: прийняті І Збором Конгресу Українських Націоналістів
у липні 1993р. // Український націоналіст «Іди за мною!»: Збірка ідеологічних
матеріалів. – ОУН, 1995. – С.174.
[10] Шипілов Л.М. Право
української нації на самовизначення в ідейній спадщині М.І. Міхновського/ Л.М.
Шипілов // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 422–427. – 0,5 д.а. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-1/10slmicm.pdf
[11] Kern F. Kingship and Law in
the Middle Ages, trans. S.B. Chrimes / F Kern. - Oxford, 1939. – Р.179.
[12] Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права 1966 р. — К.: Право, 1995. — 40 с.
[13] Міжнародний пакт про
економічні, соціальні і культурні права 1966 р. — К.: Право, 1995. — 16 с.
[14] Декларация о принципах
международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между
государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, 24
октября 1970 г .
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569
[15]. Самоопределение народов в
международном праве / О.Н. Журек // Советское государство и право. -1990. -N10.
- С. 99.
[16] Мюллерсон Р.А. Права
человека: идеи, нормы, реальность / Р.А. Мюллерсон. - М. :Юрид. лит., 1991. -
С. 41.
[17] Козлов А.Е. Право на
самоопределение как принцип международного права и конституционное право
человека / А.Е. Козлов // Права человека и межнациональные отношения. - М.:
Изд-во ИГиП РАН, 1994. - С. 70-71.
[18] Ахметшин Р.И. Народ как
субъект права на самоопределение / Р.И. Ахметшин // Вестн. моск. ун-та. Сер.
11: Право. — 1998. - №2. - С.107.
[19] Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас.
Вибрані твори. Перекл. з ісп. / Х. Ортега-і-Гасет. — К.: Основи, 1994. - С.
127.
[20] Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас.
Вибрані твори. - С. 114, 113, 125.
[21] Конституція України :
наук.-практ. коментар / [В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.;
редкол. : Тацій В. Я. (голова) та ін.] ; Акад. прав. наук. України. – Х. :
Право ; К. : Вид. Дім «ІнЮре», 2003. – 805, [1] с.
[22] Там само. – С.61-62.
[23] Конституція України: наук.-
практ. коментар / редкол.: В. Я. Тацій (голова редкол.), О. В. Петришин (відп.
секретар), Ю. Г. Барабаш та ін.; Нац. акад. прав. наук України. - 2-ге вид.,
переробл. і допов.- Х. : Право, 2012. - 1128 с.
[24] Там само. – С.87-88.
[25] Декларації про державний
суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12
[26] Унамуно М. де. Искусство и
космополитизм // Называть вещи своими именами: Прогр. выступления мастеров
запад.-европ. лит. ХХ в. Сост., предисл., общ. ред. Л.Г.Андреева / М. де
Унамуно. – М.: Прогресс, 1986. – С.232.
[27] Конституция Эстонской
Республики [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.riik.ee/ru/
pohiseadus.html.
[28]Конституція Греції
[Електронний ресурс]. — Режим доступу:
http://www.hellenicparliament.gr/UserFiles/f3c70a23-7696-49db-9148-f24dce6a27c8/001-156%20aggliko.pdf
[29] Див.: Про політико-правову
ситуацію в Автономній Республіці Крим: Постанова Верховної Ради України . —
ВВР. - 1994 -№40. - ст.372; Про виконання Постанови Верховної Ради України “
Про політико-правову ситуацію в Автономній Республіці Крим”: Постанова
Верховної Ради України. — ВВР. — 1994. - №47. - ст. 425.
[30] Див.: Про виконання чинного законодавства
про застосування мов у м. Харкові: Рішення Харківської міської ради Харківської
області //"Слобода" № 54 от 10 липня 2001 р.
[31] Зокрема, див.: Про
забезпечення позаблокового нейтрального статусу України і конституційних засад
суверенітету та незалежності України на території Харківської області: Рішення
Харківської обласної Ради № 781 —V// інформація [Електронний ресурс]. —Режим
доступу: http://www.oblrada.kharkov.ua/rus/decision/?id=842&sid=30.
[32] Люшер Ф. Конституционная
защита прав и свобод личности. : Пер. с фр. / Ф.Люшер. - М.: Изд. группа
“Прогресс” — “Универсал”, 1993. - С.342.
Немає коментарів:
Дописати коментар