До редакції надійшла стаття
відомого львівського журналіста Остапа Дроздова, де автор у характерній для
себе манері інтелектуальної провокації намагається встановити діагноз сучасній
Україні. Попри низку різноманітних кліше та стереотипів, якими автор послуговується
в статті, його роздуми виявилися для нас цікавими.
Тому редакція вирішила винести їх
на широке публічне обговорення. Проблема надто складна і небезпечна, щоб її не
помічати і не намагатися вирішити.
Отже, стаття Остапа Дроздова:
У цьому тексті постараюся
висловитись максимально прямо і ємко. Перш ніж взятися за читання цього тексту,
хотів би також просити читачів звернути увагу на два моменти.
Перше зауваження адресується соборникам:
спокійно і без істерики. Друге до патріотів: поводьтеся достойно і зніміть
корону з голови. Отож... Присвячується Україні як загрозі.
Почнемо з масштабів
Україна в сучасних кордонах – утворення
штучне. Мало продуктивне й безперспективне. Не рахуючи імітації самостійності
під назвою УРСР – без досвіду державного співіснування в теперішніх контурах.
Сучасна Україна – це післявоєнна бомба, яку сконструювали великі
стратеги-деструктивісти часів СРСР. Тому ми можемо битися головою об стіну, але
унітарна Україна наразі не є органічним утворенням, здатним до життя, нарощування,
поступу й успіхів. Вона бачиться мені радше спільною поразкою, позаяк держава
Україна не влаштовує ні правих, ні лівих, ні задніх, ні передніх, ні східняків,
ні західняків – абсолютно нікого. Така держава влаштовує хіба що істеблішмент,
відтак увесь сенс політикування зводиться до спроб стати істеблішментом.
Населення – в ауті. Воно не здатне творити цілісний простір, однаково
комфортний від Сяну до Дону. Не тому, що тут живуть тупі чи недалекі люди з
двома лівими руками. Зовсім ні! А тому, що накладання плюса на мінус, сходу на
захід, прогресу на деградацію, реформізму на ультраконсерватизм завжди й за
будь-яких умов на виході даватиме цифру нуль. Такий проект України завжди на
виході даватиме зеро, тому що жоден конструкт апріорі не здатен одномоментно
йти і праворуч, і ліворуч. Взаємозаперечливі відрухові енергії України «гасять»
одна одну, а це означає стояння на місці, борсання в своєму болоті і
нездатність до стрімких проривів.
Тільки сліпий не бачить, що ми добровільно
втягнуті у безсенсовне множення Бандери на Сталіна, євроінтеграції на
путінофілію, Великої вітчизняної на СС «Галичина». Все, чим Україна скидається
у спільну скарбничку, дає великий нуль. І замість ефекту синергії отримуємо з
точністю до навпаки – взаємне блокування. Енергія сходу може ефективно
працювати лише за умов, коли буде нейтралізована енергія заходу. І навпаки.
Алгебра української національної співтворчості дуже сумна: у нашому випадку
нічого не додається і жодна сума доданків не утворюється. Щоб утворилася сума,
треба, аби доданки були односистемні. Сучасна Україна – це набір однакових, але
різносистемних елементів. Бритоголові свободівці і бритоголові регіонали – це
однакові елементи з різних систем. Бідна одеська бабушка Рая і бідна галицька
бабця Стефа – це також однакові різносистемні елементи. Їхня взаємодія між
собою – це множення на нуль. Їхня схожість – вельми оманлива. Мені смішно чути
самозаколисувальні промови, що східняків і західняків об'єднують одні й ті ж
проблеми. Звісно, це так, бо обоє хочуть добробуту. От тільки одні – в євро,
другі – в рублях. Усього-на-всього.
Емерджентна Україна
У теорії систем Людвіга фон Берталанфі існує
термін «емерджентність» - створення нових (так званих третіх) рис, не
притаманних складовим системи. Україна – це класичний приклад
антиемерджентності, тобто нездатності витворювати нові («треті») смисли.
Називайте це як хочете, а я називаю це «третя країна». Не галицька і не
донбаська. Без Шухевича і без Сталіна. Третя країна, рівно акцептована
Галичиною і Донбасом. Без війни пам'ятей та героїзмів.
Якщо ви спитаєте, хто стоїть на заваді
побудови емерджентної України, я відповім ствердно: ми, западенці. Ми зі своєю
категоричністю, героїко-партизанським уявленням про світ, двовимірним підходом
та ексгібіціоністським наці-пафосом є найбільшим гальмом у побудові спільної
для всіх України. Я зауважив, що донбасці ще можуть стерпіти зневагу галичан до
Великої Вітчизняної, мовляв, "что с них взять, с этих западенцев". Проте
галичани не дуже готові толерувати зневагу донбасівців до гауптштурмфюрера СС
Шухевича, мовляв, прийдемо й силою
заставимо цих манкуртів навернутися до українського первня. У тому й різниця,
що галичани мислять абсолютно по-українськи – тобто категоріями штучної
унітарності. Третіми смислами, милозвучними не лише для нашого вуха, тут навіть
не пахне.
А ще я помітив, що ми панічно боїмося бути
малими, але сильними. Як люксембуржці чи валонці, чи словенці, чи інші звичайні
народи, яким ніколи в голову не прийдуть мотиваційні міфи про власну
значущість, обраність, праматеринство всіх земних і позаземних цивілізацій,
усіх сущих і відмерлих мов. Кожен народ має свої героїчні міфи, однак
українські – непомірно місійні та самозвеличувальні. Хоча у світовій історії
українська сторінка, будемо чесні з собою, така собі, куценька й малопомітна (в
силу тривалої бездержавності). Ми
прагнемо бути великими, а насправді є кволими, хворими й інфікованими. Такими
собі великими карликами. Формальна велич нам заступає реальну гниль та
мізерність. Україна – це, без сумніву, велика і, без сумніву, гнила країна, з
якої цілими кусками випадають чужорідні тіла. Всі ці обвислі тельбухи
тримаються в єдиному каркасі лише завдяки київському гіперцентралізованому
корсетові. Щойно послабиться адміністративна вертикаль – регіони почнуть
«пливти». Це ж видно неозброєним оком – коли самоврядні органи Сходу й Заходу
штампують діаметрально протилежні рішення. Адміністративний Київ у такій
ситуації виступає яко "собиратель"
земель. Ось чому унітарна Україна потрібна лише Януковичу та Галичині.
Якщо з першим усе зрозуміло, то варто замислитися, чому проукраїнський регіон є
гарантом існування унітарної країни, яка нікого не влаштовує.
Наш Збруч
Ми боїмося визнати, що Збруч – це не просто
річковий топонім. Це живий, реально діючий санітарний кордон між претензійною
Галичиною та рештою країни. Збруч – це природне місце стику соціокультурних та
ментальних ідентичностей. Раніше російсько-австрійський, потім
радянсько-польський кордон Збруч у сучасній конфігурації є крайнім кордоном
Європи. По той бік Збруча починається простір пост-совковості та
росієцентризму, краще чи гірше окультуреного. Після Збруча починаються неосяжні
простори Євразії. За Збручем – грандіозний цілісний материк, сильний і
структурований. Усе, що за Збручем, у найкращому випадку може бути злегка
європеїзованим – але ніколи не буде виключно європейським. Правду кажучи,
типово європейська свідомість уже відчутно надшарпнута і в самій Галичині – я
вже мовчу про те, що за Збручем європейськість може бути лише як привнесена
ззовні даність. Тут мушу уточнити: я
далекий від думки, що Західна Україна – супер-пупер-європейська. Перебування в
євразійському просторі України суттєво змінило колись європейську Галичину –
проте перспективи «прищеплення Європи» тут і там категорично різні на користь
тут.
Якого чорта Галичині робити в Євразії?
Перебування Галичини у складі України означає членство в євразійському проекті.
Що довше Галичина буде в Україні, то швидше вона ставатиме Євразією. Як на те
пішло, на Збручі закінчується католицька цивілізація і починається
ортодоксальна. Якого чорта, прости Господи, зазіхати на онтологічну природу
решти країни? За Збручем усе інше: від мови й героїчного пантеону – до
повсякденних практик та звичок. Воно не лише інше, але й почасти вороже.
Галичина живе в Україні, наче на 500-літній війні цінностей. Галичина свідомо
занижує себе, вважаючись периферією, окраїною України. Насправді Галичина – це
цивілізаційне прикордоння. По той бік – не інша область і не інша влада. По той
бік – інша цивілізація з усім набором її атрибутики та інструментарію. Цього
кордону по Збручу нічим не подолати. Галичина просто-на-просто марнує час і
виморює саму себе. Ціна питання: чи переповзе Євразія через наш Збруч.
Брати на відстані
Я часто розмірковую над тим, хто кому більше
НЕ пасує: Галичина Україні чи Україна
Галичині. Дедалі частіше схиляюся до думки, що більш чужорідним тілом у
сучасній Україні є Галичина. Вона – той невід'ємний компонент, без якого
неможливим є акт множення на нуль. Якщо моїми братами по нації є українці з
портретами Сталіна, то я волію бути одинаком. Таке враження, що галичани всій
країні нахабно нав'язують своє «родство». Нав'язують свою спорідненість людям,
які виховані іншими батьками; які не водять гаївки і не ходять гуртом
колядувати; які не збирають по хатах гроші на уніатську церкву; які кутю
готують із манки або рису; які навіть не знають про День Матері; які щиро
плачуть під пісні про Велику Перемогу; які живуть ПО-ІНШОМУ. Мовляв, наші брати
і сестри, далебі! Засліпило, чи що?
Прийшла пора ставити питання руба: як мають
співіснувати Євразія-Україна й усе решта. Я ставлю питання ширше: як мають
співіснувати різні регіоналізми? Їх є кілька. Материкова питома Україна
(згрубша – Північ і Центр) зусібіч оточена самодостатніми і дуже різними
утвореннями. Зі Сходу – російсько-радянським у всіх своїх жестах Донбасом, із
Півдня – інтернаціональною Одесою, яку підпирає явна «підстава» – Крим.
А ось найцікавіша ситуація з усім, що лежить
на Захід від материкової України. А там – справжнє сузір'я, справжній парад
регіоналізмів. Західна Україна є суцвіттям зародкових автономій: Галичина з
трьох областей + Волинь + «галицька Одеса» Буковина + медіативне серединне
Поділля + закордонне для всієї країни Закарпаття. Отже, говорити про Галичину
як основного репрезентанта Заходу – це лестити самим собі. Світ Збруча – значно
ширший, багатоколірний і різноманітний. На відміну від України, Західна Україна
здатна творити і синергію, і емерджентність. Але за умови своєї неприсутності в
Євразії, тобто Україні.
Надшарпнута Європа (Західна Україна) не має
ані найменших шансів зберегти свою самобутність в Євразії, тобто Україні.
Гіперцентралізований український монстр стрімко поглинає всіх і вся. Руками
Януковича та правдивих галицьких патріотів будь-які розмови про негайну
децентралізацію миттєво тавруються як сепаратизм та інші лякалочки. Я ж мислю
навпаки: всі автономістські, сепаратистські та інші відцентрові ініціативи
мають обов'язково зливатися в єдиний західноукраїнський проект. Ідея
солідаризації проста – це мав би бути рух спротиву Євразії. Галичина, Буковина,
Закарпаття та інші не-євразійські суб'єкти жевріючої свідомості начисто
розчиняються в українському казані й розгублюють власну ідентичність. Україні ми
віддаємо всі свої нерви, претензії та потуги, а отримуємо порцію проблем і
букет болячок без права лікування і звинувачення в експорті своїх цінностей.
Хоча «цінностей» – це гучно сказано. Галичина живе в українській комуналці,
куди, не питаючи, поселили всіх, хто був під рукою: за стіною справа – відбитий
Колєсніченко, за стіною ліворуч – мовчу яка Фаріон, на загальній кухні Янукович
і Симоненко, а на черзі стоять Кличко і Яценюк. Отак і живемо душа в душу – то
ми їм плюнемо, то вони нам. Може, досить? Може, вже настав нарешті час взятися
за переобладнання цієї комуналки, а не тратити своє життя на почергову боротьбу
за місце за обіднім київським столом?
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Остап Дроздов
Немає коментарів:
Дописати коментар