На тлі невщухаючої "антифашистської" істерії
й під акомпанемент сезонного загострення історичних дискусій (які в наших
умовах незмінно доходять до питання: хто ж і кому стріляв у спину в карпатських
лісах?) у Донецьку показали "Націю". Це спектакль Івано-Франківського
музично-драматичного театру ім. І.Франка на основі трьох історій Марії Матіос.
Скандалу або провокації не сталося. Видалися цілком
успішні гастролі з переповненим залом на тисячу місць і оваціями. І з Людмилою
Янукович як почесним глядачем.
Артисти з Івано-Франківська на чолі з режисером
Ростиславом Держипільським і письменницею Марією Матіос, схоже, саме до такого
мирного результату виявилися найменше готові.
Судячи з їхніх облич, вони очікували чого завгодно.
"Антифашистів" у спортивних костюмах. Пікетів та скандування під
приміщенням театру. Свисту й криків. Порожнього залу.
Та не очікували овацій. Тому по закінченні спектаклю,
крім радості, ні-ні та й прозирала перелякана недовіра: невже це правда? Невже
це Донецьк?
Хочеться сподіватися, що після візиту
західноукраїнського колективу в Донбас, горезвісний український
"розкол" став трохи меншим. Просто тому, що тепер менше людей вірять
у його існування.
Історія появи трупи з Івано-Франківська в Донецьку має
доволі потішний сюжет. Усі знають, куди інколи веде дорога благих намірів. Але
мало хто замислюється над тим, що чимало добрих починань народжуються не завжди
з найкращих спонукань — страхів, гордині, лихослів'я.
В інтерв'ю "УП", опублікованому 28 березня,
Марія Матіос заявила: "Театральних постановок за моїми книжками вже два
роки не пускають у Донецьк! У Польщі були, в Америці й Канаді були, в інших
містах України були, а в Донецьку, бачте, всі театральні майданчики ангажовані
й викуплені на два роки наперед... Це ж не культури стосується, правда, це
негласна заборона на приїзд театру?"
Її слова, схоже, зачепили "регіональний
патріотизм" нардепа Миколи Левченка, який має скандальну славу. Донецьких
у чому тільки не обвинувачували. Але в такому — ніколи!
Отже, два депутати — Марія Матіос і Микола Левченко —
зустрілися в кулуарах Ради. Очевидно, для з'ясування стосунків. Залишається
тільки здогадуватися, який діалог відбувся між ними.
Та це виявився той рідкісний випадок, коли в суперечці
народилася істина. Ба більше, це одна з небагатьох парламентських дискусій, за
підсумками якої прийнято хоч якесь конструктивне рішення.
Учасники зустрічі знайшли тільки один спосіб
дізнатися, чи варто в Донецьку показувати "Націю", — показати її.
Треба сказати, обидві сторони до болючої теми підійшли
серйозно. Матіос заздалегідь попередила: трупа їде в Донецьк, мовляв, коли що,
знайте, де нас шукати".
Левченко ж закликав на допомогу земляків. Через
невтрачені зв'язки в міській раді Донецька вийшов на кількох великих операторів
зовнішньої реклами, які погодилися допомогти з розкручуванням спектаклю.
Чи була в тому потреба, питання відкрите. Спектакль і
так викликав інтерес. Аншлаг у залі чудово це довів.
Інтерес, звісно ж, викликало не тільки бажання
подивитися резонансну постановку. Багатьом важливо було дізнатися, чи можна в
Донецьку показувати "Націю" як твір полемічний, повний болючої, не
всіма зрозумілої й прийнятої тематики.
Практика показала — можна. Історична правда, передана
мовою мистецтва, а не політичних гасел, відторгнення не викликає. Здебільшого
тому, що аудиторія цих двох мов — різна й майже не перетинається.
Люди, які вірять вигадкам про "бандерівців, що
стріляли в спину дідам", у театри не ходять. Як і в музеї з бібліотеками.
Люди, які пудрять іншим мізки страшилками про тих-таки
демонізованих "бандеровців", в установах культури теж гості рідкісні.
І навпаки — відкриті для сприйняття різних думок,
суджень та поглядів не схильні сліпо вірити агітаційним формулам. Не схильні
вважати свій світогляд єдино правильним.
Луганський ветеран НКВС, зірка Youtube, що досі з
гордістю згадує, як він та його товариші по службі в Західній Україні
"ловили, садили у вагон і всіх їх, негідників, — у Сибір!", у театр
на такий спектакль просто не пішов би. Навряд чи він потребує співучасті, по
яку приходять інші глядачі.
Особливість книжок Матіос — у тому, що зображена нею
післявоєнна Західна Україна — не дуальна, плоска й двовимірна. У трьох історіях
"Нації" немає термінатора, що розмежовує хороших своїх і поганих
чужих. Там є живі люди. Різні, але однаково втомлені від нескінченного
кровопролиття.
Герої картаються сумнівами. Вони мусять вибирати між
гідністю і виживанням. Між вірністю присязі та голосом крові. Між покірністю і
смертю.
Режисер Ростислав Держипільський переконливо втілив цю
тему на сцені. Його постановка разюче відрізняється від того, що пропонують
публіці деякі місцеві трупи. Відмінність у підходах, мисленні, режисурі була
помітна не тільки тонкому цінителеві, а й звичайному глядачеві.
Але ця "різниця" дивним чином підкреслювала
єдність.
"Націю" прийняли в Донецьку прихильно, бо це
не політичний маніфест. Це розповідь про людей, зрозуміла іншим людям, здатним
співпереживати.
Взагалі, артисти з Івано-Франківська дарма
остерігалися їхати в Донецьк. Невже забули, хто дав їхній "Нації" чи
не найбільш утішливу публічну оцінку?
Якщо забули, нагадаємо. Це був донецький балетмейстер
Вадим Писарєв. Під час гастролей у Західній Україні (в рамках проекту
"Схід—Захід" за підтримки Людмили Янукович) артисти його театру не
тільки виступили перед тамтешньою публікою з балетами "Пер Гюнт" та
"Тисяча й одна ніч", а й подивилися спектаклі колег.
В Івано-Франківську наші артисти дивилися саме "Націю".
І саме Писарєв першим відкрито заявив, що ця робота заслуговує Шевченківської
премії. "Я вважаю, що це — успішний національний проект, який заслуговує
нагороди — там є щирий національний дух. Наприклад, наші артисти балету були на
цьому спектаклі. І, уявіть, вони плакали! Вийшли після перегляду всі в сльозах.
А це не мелодрама! І щоб артиста балету в такий спосіб "розбудити",
треба бути по-справжньому талановитим і професійним", — досвідчений
художній керівник Донецького театру опери і балету не скупився на компліменти.
Із такими рекомендаціями можна було сміливо їхати в
Донецьк, де авторитет Писарєва бездоганний не тільки серед затятих театралів.
Проте візиту у відповідь артистів із Заходу довелося
чекати довго. Три роки знадобилося, щоб культурним мостом між Сходом і Заходом
почався двосторонній рух.
Кожен, хто мріє про громадянську єдність, може тепер
самостійно розрахувати, скільки часу знадобиться, аби знайшли спільну мову
представники значно більш відсталих соціальних груп. Але головне — є наочне
свідчення того, що питання подолання взаємного неприйняття лежить не в площині
політики, економіки, мови. Це виключно справа часу.
І коли він настане, багато хто радо зробить для себе
таке ж відкриття, яке зробили ввечері 22 травня Марія Матіос, Ростислав
Держипільський і актори Івано-Франківського театру.
Це нове знання з влучністю, достойною майстра слова,
висловила Матіос: "У нас сьогодні свято. Ми подолали бар'єр, якого, як
з'ясувалося, не було".
Немає коментарів:
Дописати коментар