Сторінки

середа, 23 січня 2013 р.

СУД ЛІНЧА КРАЩИЙ НІЖ ПЕЧЕРСЬКИЙ СУД?


Соціологи вже вловили тенденцію: люди усе більше ненавидять правоохоронні органи та суддівство як таке.
 І якщо на футболі кричать "суддю на мило", то в реаліях покращеної української демократії "мило" бажають замінити реальною помстою та фізичною розправою. Бажання за певних обставин в одну мить можуть перерости в дії – попереджають науковці. 

Останні події довкола справи Павличенків, коли судді призначають винних без врахування даних слідства та показів свідків, чи засудження Віталія Запорожця на 14 років за вбивство міліціонера, який знущався над усім селом, без бажання чути очевидців міліцейського садизму - лише доводять людей до точки кипіння.

Популярний у часи пізнього совка італійський серіал "Спрут" про комісара Каттані і його боротьбу з державною мафією мав шалену популярність, бо його не дивилися як вигадку, а сприймали комісара-месника майже реальним персонажем.

Йому делегували усю свою ненависть до режиму і отримували задоволення від телевізійної віртуальної помсти державним "баригам". Її ніби проектували на реалії свого життя. Адже тоді ще не було комп'ютерних ігор-стрілялок чи інших симулякрів персональної помсти і відплати.
 Вилити свою ненависть у соцмережі та інтернет-форуми також не було можливості. Тому дух протесту акумулювався, як пара у перегрітому котлі.

Навіть модний у нинішні дні новий фільм Квентіна Тарантіно, який створив кривавий вестерн про події далекого у часі (1858 рік) рабовласницького півдня Америки, отримує українське прочитання.

Глядачі просто смакують криваву розправу над сім'єю садистів-рабовласників. І жодної нотки співчуття до персонажу "симпатюлькі" ДіКапріо ( рабовласника Келвіна Кенді ). Куски м'яса і ріки крові на екрані – і гул захоплення у темній глядацькій залі.

Коли величезна вілла рабовласника злітає в повітря від вибуху – радісна реакція у темряві кінозалу і дивне слово "межигір'я" промовляє голос когось позаду. Випадковість? Діагноз? Закономірність?

Напевно вестерн Тарантіно сприймається по-українськи своїм саме завдяки персонажу Самуеля Л. Джексона – покірного чорношкірого раба-лизоблюда, який півстоліття прислуговує рабовласнику-плантатору і на всі прояви расизму реагує ще більшою вірністю господареві.

Але Стівен не просто лакей-дворецький (вірний виборець?), а саме стукач-інформатор, який не лише не засуджує знущань над чорношкірими рабами, а ще й вимагає покарань для тих, хто насмілився протестувати проти несправедливості.

А це вже зовсім по-совковому, по-українськи, зрозуміле по-домашньому й очевидне, бо підтверджується щоденними новинами і навколишніми реаліями.

Такий собі "стокгольмський синдром" чорношкірого рабаперетворився на українське дзеркало: коли ті, над ким знущаються щоденно два десятиліття, готові вкотре голосувати за своїх "рабовласників" і ще й натовкти пику тим, хто насмілюється протестувати проти кримінальної практики режиму.

Глядачі просто спраглі помсти за несправедливість у своєму "реалі" і тому у найкривавіші моменти стрічки, які мали би викликати шок, вибухають інстинктивними аплодисментами і схвальними вигуками.

Так ніби віртуальне покарання з південних рабовласницьких штатів ХІХ століття готові перенести на реальні українські простори ХХІ –го.

Цікаво, якщо провести колективний перегляд тарантінівського "Джанго звільненого" у селі Семиполки на Київщині (малій батьківщині месника Віталія Запорожця), чи не сприйняли б односельці цей фільм за документальну хроніку?

Якщо частину європейських та американських глядачів шокують криваві сцени Тарантіно, то емоційна реакція українського кіноглядача на ці епізоди помсти-вендетти-відплати напевно б шокувала тих іноземців не менше.

Тому, що це для них черговий кривавий спаґеті-вестернвід майстра кіно-провокацій, а для наших глядачів - емоційне плацебо і заклична "марсельєза".

Для Квентіна Тарантіно абсолютним злом є саме слуга Стівен – прислужник зла і несправедливості. Невже український глядач вже не симпатизує дотепному дворецькому Стівену? Вони вже аплодують кіношному Джанго?!

Для суспільства, яке усе більше вірить у суд Лінча, ніж у Печерський суд, фірмові тарантінівські фрази стають співзвучними їх думкам і настроям. "Це мій світ і в ньому треба бути жорстоким – я й стаю жорстоким!" - говорить Джанго-месник.


Немає коментарів:

Дописати коментар