Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Яке відношення націоналістичний
рух має до проблем екології? Останнім часом, згідно зі стереотипними
уявленнями, нішу борців за збереження екосистеми займають переважно ліваки, тож
націоналістам, здавалось би, ця ніша чужа. Але не все так просто…
Передусім, варто брати до уваги
той факт, що ціллю націоналізму є благо нації, що досягається у власній
національній державі. Причому йдеться не просто про «незалежну» державу, а про
державу, створену для реалізації усього спектру інтересів нації як спільноти «і
мертвих, і живих, і ненароджених». А до цих інтересів входять також інтереси
екологічні.
Цю думку слушно виразив сучасний
ідеолог українського націоналізму Василь Іванишин (1944-2007 рр.). Виходячи з
того, що «охорона довкілля – це передусім охорона здоров’я нинішнього і
майбутнього поколінь», Іванишин сформулював наступну програму-максимум: «Наше
завдання – припинити нищення природи, створити передумови для її відновлення і
залишити довкілля нашим нащадкам кращим, ніж те, в якому живемо ми». Вказуючи
конкретні шляхи до поліпшення екологічної ситуації, В. Іванишин також звернув
особливу увагу на проблему урбанізації, вирішення якої, зрозуміла річ, має
безпосереднє відношення до екології. «Уся державна політика і практика щодо
села, – зазначає Іванишин, – повинні бути спрямовані на його збереження,
відродження і всебічний розвиток, на створення таких умов, щоб не тільки
припинилася міграція з села, але й почався зворотній процес – повернення
колишніх селян і переселення в село частини мешканців міст» (Див. розділи
«Аграрна політика» та «Екологічна політика» його праці «Програма реалізації
української національної ідеї у процесі державотворення»).
Принцип «українське довкілля –
для блага української нації» більш, ніж доречний. Одначе його не можна
абсолютизувати. Неможна підходити до екологічної проблематики як до своєрідного
бізнес-проекту (мовляв, «ми сьогодні відроджуємо екосистему, а завтра цим
будуть користатися наші онуки та правнуки»). Нація – це не бізнес-корпорація,
не акціонерне товариство, для якого головними є прибутки і добробут власних
акціонерів. Це щось вище, і вище саме тому, що вона не є ціллю-в-собі. Нація –
це, в ідеалі, спільнота на службі вищій, трансцендентній меті. Для Дмитра
Донцова, приміром, важливий «народ як нація на службі великої ідеї (визволення
Гробу Господнього, вигнання поганих, ширення віри Христової)». Українці як
християнська нація мають іти до Бога, служити Йому, жити за Божим Законом. У
цьому полягає глибинний сенс, мета існування нації. А турбота про довкілля – це
один із християнських обов’язків, позаяк людина, згідно з Біблією, покликана не
лише «наповнювати землю і підпорядковувати її собі» (Бут. 1, 28), але й «порати
і доглядати» за нею (Бут. 2, 15).
Саме зараз варто зробити
зауваження щодо екологізму та дихотомії «ліві-праві». Ліваки як адепти
«Прогресу» та найрізноманітніших «емансипацій», як противники віри в Бога не
мають морального права цікавитися екологічною проблематикою, адже та екологічна
катастрофа, котру ми спостерігаємо сьогодні, є наслідком поширення «прогресивних»
(прогресистський) ідей, наслідком відходу від християнства.
Спочатку утилітарно ставитись до
природи закликали інтелектуальні лідери часів Ренесансу та раннього Модерну.
Подальше нищення довкілля можна пов’язувати з буржуазними та промисловими революціями.
Марксизм, що виник у середині ХІХ ст., суттєво не відрізнявся від хижацької
логіки капіталізму. Більше того, в країні першої у світі соціалістичної
революції сатанинська одержимість ідеєю приборкання природи перетворилася на
своєрідний культ. Те, що зробили з довкіллям більшовики, не можна пояснити
однією лишень некомпетентністю у сфері господарювання, що виразилась у формі
екстенсивного підходу до цієї сфери. В СССР мав місце саме квазі-релігійний
культ – гуманістичний культ людини, що безжалісно підкорює природу.
Отож, лівацька турбота про
екологію – це лицемірство чи, принаймні, доказ непослідовності ліваків.
Натомість, якщо ми поглянемо на консервативні, націоналістичні та
консервативно-революційні сили першої пол. ХХ ст., то побачимо в них ностальгію
за доіндустріальним минулим, відразу до технократизму, що утверджувався у той
час, тощо. Тобто для тодішніх «правих» (або ж представників Третього шляху) був
притаманний принаймні імпліцитно виражений екологізм.
Варто пам’ятати, що чимало екологічних
проблем України пов’язано з її неоколоніальним становищем. Приміром, Суркіс
злочинно вирубує ліси українських Карпат і експортує їх закордон, жителі За- та
Прикарпаття страждають від повеней, і в цей же час українців закликають берегти
природу і замість натуральних ялинок купувати пластмасову продукцію із Китаю.
Інший приклад – виснаження українських ґрунтів рапсом (з метою його подальшого
експорту). Ще інший – забудова прибережних зон маєтками внутрішньо-окупаційної
бидлоеліти. Перелік можна продовжувати.
За умов відсутності національної
держави українська екосистема приречена бути жертвою неоколоніалізму, жертвою
транснаціональних корпорацій, що диктують сьогоднішню повістку міжнародного
розподілу праці, і жертвою представників режиму внутрішньої окупації, котрі є
відчуженими від українського ґрунту та інтересів української нації. Тому
вирішення багатьох екологічних проблем безпосередньо пов’язане зі здобуттям і
розбудовою сильної національної держави. Звісно, здобуття такої держави не
означає автоматичного вирішення проблем довкілля, однак створює для цього
вирішення належні передумови.
Сьогодні в Україні відсутній
єдиний і потужний фронт екологічного спротиву. Чимало офіційних природозахисних
інститутів діє лише формально. Лівацькі сили ведуть боротьбу з міфічним
«фашизмом», відстоюють права содомітів (тобто, по великому рахунку, власні
права), а коли й цікавляться проблемами екології, то лише у збоченому і
безперспективному ракурсі. Єдиний позитив на цьому тлі – епізодичні випадки
протесту «знизу», з боку людей, які відчули екологічні біди на собі особисто.
Це, між іншим, відкриває для націоналістів нове поле діяльності. Націоналісти
мають брати участь у всіх конструктивних виявах протесту, збільшуючи, таким
чином, довіру громади і популяризуючи, відповідно, власні ідеї. При цьому,
зрозуміла річ, потрібно говорити людям те, про що йшла мова у попередньому
абзаці, – пов’язувати ту чи іншу екологічну проблему з бездержавністю
української нації і пануванням кримінально-олігархічного режиму внутрішньої окупації.
Можливо, сьогодні або завтра вага
екологічних протестів зросте, і націоналісти просто зобов’язані підтримати ці
протести. Так само націоналісти повинні брати участь у боротьбі на інших
фронтах суспільного спротиву. Підтримка несправедливо засуджених, протести
проти незаконних забудов (на місці дитячих майданчиків, вирубаних скверів чи
зруйнованих пам’яток архітектури), боротьба проти гендеру та ювенальної юстиції
тощо. Усе це дуже важливо. Але! Націоналістичний рух не буде націоналістичним,
якщо забуде про головне – про боротьбу за створення повноцінної національної
держави.
Нерідко деякі «любителі креативу»
дорікають «ретро-націоналістам» за відсутність відповідей на актуальні питання
сьогодення. Що ж, шукати відповіді на ці питання дійсно потрібно. Однак ці
відповіді не мають затуманювати (чи, тим більше, нівелювати) сутності
українського націоналізму. Саме в цьому, на мою думку, полягає шлях до
оптимізації націоналістичного дискурсу, шлях до нових обріїв актуальності
рятівної для української нації ідеології.
Немає коментарів:
Дописати коментар