ПРО ХАМСТВО

Наштовхуючись на одне одного у метро або стикаючись на одній лінії у затісному проході, змушені обійти або посунути одне одного, американці (і не лише вони) швидко посміхаються і кажуть одне одному: "sorry". Не має значення хто у цій щоденній нано-сутичці більш незграбний або незоріентований. Не має значення градус щирості вибачення. Кажуть обидва, одночасно, швидко і автоматично. І обидва дуже швидко просуваються далі по своїм справам. Інколи учасники зіткнення встигають зробити примирливий жест, який можна було б витлумачити приблизно як "треба ж таке, зіштрикнулись, ну трапляється, нічого страшного, проходимо, проходимо".

Як поводиться українець у аналогічній ситуації? У мене на цьому тижні була можливість порівняти. На обличчі українця/українки швидко пробігає цілий врожай плодів виховання, посіяних вдома та у школі: відраза, роздратування на неквапного або незграбного винуватця, розгубленість, злість на себе за власну вайлуватість. Також спостерігаються: закочування очей. Цокання язиком. Цидіння крізь зуби "Госпадзі". А ще, часто - виклик на пиці і мовчазна вимога дати йому/їй дорогу. Приблизно те саме можна побачити, коли у спірних місцях перестріваються автомобілі. Водії (не всі, але як часто ми це бачимо?) дістають свої невидимі палички з струн серця дракона* і починають ними мірятись, свердлячи одне одного очима, замість того, щоб шукати оптимальний варіант об’їзду. Нам же ж всім знайомий вираз очей нашого товариша по країні, який промовляє "Тобішоповилазило?! "Я (Я!Я!) хочу проїхати". Про хамство як національну, пострадянську травматичну рису хочеться поговорити окремо. А поки короткий висновок: Тільки ті, хто взаємно вибачаються швидко йдуть далі.

                                              Каша Сальцова

Джерело: http://blogs.telekritika.ua/?id=3093