Українська корупція: змія, що кусає себе за хвіст

Через рік після Революції гідності уряд Арсенія Яценюка раптом розпочав демонстративну боротьбу з корупцією, яка проявляється не стільки в реальних досягненнях, скільки в галасливому піарі та показових процесах. У реальну боротьбу з корупціонерами в Україні не вірять ні європейські кредитори, ні самі українці, оскільки політики не зацікавлені у викоріненні цього явища.

Антикорупційний галас

25 березня 2015 року відбулася безпрецедентна в історії України подія: на засіданні уряду в прямому ефірі затримали керівника Державної служби з надзвичайних ситуацій Сергія Бочковського та його заступника Василя Стоєцького. З відома прем’єра Арсенія Яценюка чиновникам зачитали обвинувачення, одягли на них наручники і вивели із зали. Така демонстративна боротьба з корупціонерами здивувала як вітчизняну, так і західну пресу, яка майже одностайно назвала ці дії в прямому ефірі показухою. Адже, незважаючи на перемогу Майдану та декларативні заяви влади, справжня боротьба з корупційною системою ще навіть не почалася, а сама корупція в Україні не тільки не зникла, а й зросла.

Прикриваючись демократичною риторикою, європейською інтеграцією, реформами й називаючи себе форпостом європейської цивілізації, олігархічна українська влада вимагає від європейських країн кредитів, фінансової допомоги й інвестицій. Однак для європейців доволі дивно чути, як українські урядовці, які весь рік не боролися з корупцією, а лише збільшували її масштаби, раптом заговорили про необхідність боротьби з нею.

Очевидно, що Яценюк з Аваковим вирішили вести боротьбу з корупцією фактично на низовому рівні державного апарату й, окрім того, зачіпають лише найбільш незначущі й неприбуткові з корупційного погляду галузі, такі як Міністерство з надзвичайних ситуацій. Однак необхідний короткостроковий ефект для отримання іноземного кредиту та враження на західних банкірів це може справити, адже системна боротьба з корупцією корупціонерам не вигідна.

Змія, яка кусає себе за хвіст

Декларована урядом боротьба за очищення країни навряд чи увінчається швидкими успіхами, насамперед через те, що не лише для більшості урядовців, а й для українського бюджетного сектору та інтелігенції корупція є вигідним явищем. А після адміністрування фінансовою системою Гонтаревої та Яценюка, коли іноземна валюта подорожчала втричі, а зарплати і доходи українців залишилися попередніми, корупція стала ще й необхідним джерелом виживання. Хабарі є основною складовою доходу більшості бюджетних працівників: лікарів, педагогів, міліціонерів, чиновників, які не можуть прогодувати свої сім’ї на офіційні 2 тисячі гривень.

Після революції та приходу до владних посад молодих і голодних до прибутків партійних ставлеників хабарництво з’явилося навіть у тих сферах, в яких його не було раніше. Корупція залишилася іноді єдиним засобом досягнення мети: від отримання довідки лікаря до дозволу на будівництво магазину, від вступу в університет до влаштування на роботу. В Україні корупція супроводжує весь життєвий цикл українця: без неї неможливо потрапити в пологовий будинок, а небіжчикові без хабара не виділять місце на кладовищі.

В Україні корупція вигідна більшості населення, починаючи від низових соціальних сегментів і закінчуючи елітарними прошарками. І вже не знайти крайніх у її джерелах – чи то у владній верхівці, чи у провінційних держустановах – це змія, яка кусає себе за хвіст. Наприклад, приймає вантажник товар на продуктовому складі: кілька автоперевізників привезло вантаж.

– Не маю часу, хлопці! – кричить вантажник. – І товар треба посортувати, і склад підмести, і накладні оформляти, а потім у мене обід, мусите чекати! 

– Та, може, домовимося, начальнику, нам ще в безліч магазинів треба розвезти, – каже один з водіїв.

– А чому ж не домовитися? Що привіз? Алкоголь? Залиш пляшку на службовому, скажи: для Петровича, та й приймемо тебе швиденько. Тобі ще он скільки магазинів об’їхати! – говорить співчутливо вантажник.

Не вистачило кількості чи товар протермінований  – «накладних не приймаємо, вези назад усе!» – говорить вантажник. А не пошкодуєш кілька гривень чи кільця ковбаси – напише, що все добре, і працюй далі спокійно. Вантажник знає нюанси своєї роботи і вміє полегшити або ускладнити роботу водіям-перевізникам. Адже міг би й товар не приймати, і до термінів прискіпатися, а то й узагалі завернути людину назад через помилку в накладній. І все він робить згідно зінструкцією, а «подяки» бере за людяність. Кучмівська формула «друзям усе, ворогам – закон» упала на благодатний ґрунт українського менталітету, а може, й виросла з нього – це дилема курки і яйця.

Побачив міліціонер бійку з травматичними наслідками – одразу пропонує забіякам уникнути суворого законодавства, за яким хлопцеві загрожує від 5 до 8 років в’язниці, з якої нормальною людиною юнак уже не вийде. А якщо «домовитися» – то правоохоронець і кримінальної справи не порушуватиме, і компенсацію потерпілому буде виплачено, і злочинець надалі знатиме, як порушувати закон. І начебто навіть людяно він учинив, адже гірше було б, якби букви закону дотримувалися неухильно. Отож хабарі українці дають і беруть насамперед для того, щоб не виконувати закони. Якби раптом в Україні владна вертикаль дійсно почала боротися з корупцією та хабарництвом, це стало б, мабуть, для українського народу більшим ударом, аніж сталінські репресії 1930-х років.

США, попри демократичну форму правління, є світовим лідером за кількістю в’язнів, значна частина яких відбуває тюремні покарання саме за економічні злочини, зокрема ухиляння від податків, підкупи та хабарництво. Демократія є грою за чесними правилами, з жорстким механізмом дискваліфікації нечесних гравців, тоді як більшість українців традиційно звикла ці правила обходити.

Політична корупція

Однак, як відомо, риба гниє з голови, і визначальною причиною та постійним джерелом побутової корупції в нашій державі є влада та політики. Політику в будь-якій країні, а в Україні особливо, вважають корумпованою сферою. Шлях до політичної верхівки неможливий без підтримки медіа, які належать олігархам, фінансування виборчої кампанії без спонсорів або ж протекції високопосадовців. А потім за цю «допомогу» треба платити ухваленням потрібних рішень та здійснювати політику в інтересах своїх політичних і фінансових кредиторів. Отже, щоб викорінити корупцію в країні, потрібно спочатку не бути до неї причетним, чого не можна сказати про наших політиків. Якщо у Грузії реформи здійснювали переважно люди, які раніше не працювали в органах грузинської влади, здобули європейську освіту і тривалий час не жили в рідній корумпованій країні, то в нашій державі головними борцями з корупцією виступають люди, які сформувалися як політики в самому епіцентрі корупції.

Арсеній Яценюк, багаторічно працюючи в Міністерстві економіки Криму, Національному банку, Одеській ОДА, в Кабінеті Міністрів та Адміністрації Президента, у Верховній Раді та, зрештою, на посаді прем'єра, пройшов усі щаблі корумпованого українського держапарату і навряд чи ніколи не був знайомий з корупцією. Розкрутка власних партійних проектів, таких як «Фронт змін» та «Народний фронт», у вітчизняній політиці вимагає домовленостей з фінансовими спонсорами та олігархами, отож про демократичну прозору політику та фінансування партій через членські внески згадувати не варто. Співпраця з «Батьківщиною», яку в корупції не звинувачував тільки лінивий, також не дає підстав стверджувати, що Арсенія Петровича корупція оминала стороною. Зокрема, екс-голова Державної фінансової інспекції Микола Гордієнко звинуватив Арсенія Яценюка в корупційних схемах та зловживаннях на суму 7,5 мільярда гривень, які він начебто покривав як прем’єр-міністр. А народний депутат Ігор Скосар зробив публічну заяву щодо хабара розміром 6 мільйонів доларів США, який він дав Яценюку за місце у виборчому списку «Батьківщини».

Головного борця з корупцією Арсена Авакова, у відомстві якого чомусь корупція лише зростає після перемоги Майдану, самого неодноразово звинувачували в економічних злочинах. За даними журналу «Фокус» за 2012 рік, він займав 70 місце у списку найбагатших людей України зі статками у 189 мільйонів доларів. А в МВС досі працюють на своїх посадах міліціонери та посадовці, причетні до розгону Майдану та протиправних дій щодо українських громадян, незважаючи на скоєні ними кричущі злочини, про які відомо громадськості. Отже, портфоліо цього політика як головного борця з корупцією не вселяє довіри.

Ментальна альтернатива європейському вектору

Тому українська політична еліта не зміниться, поки не буде відповідного соціального сегмента, що сформує публічні запити на чесні правила гри. Однак українське суспільство само не особливо зацікавлене у зміні цих правил, оскільки немає досі тієї критичної частки громадян, для яких корупція є нестерпною. І навіть Майдан, який своїм радикалізмом налякав багатьох корупціонерів і вселив надію на зміни на краще в українських громадян, у підсумку лише розчистив шлях до влади для нових корупціонерів замість старих. На жаль, більшість представників середнього класу доволі терпимо і комфортно уживається з цим ганебним та руйнівним явищем.

Серед критеріїв демократичного суспільства міжнародна громадська організація «Freedom House» використовує індекс сприйняття корупції в суспільстві, за яким оцінюють терпимість самого населення до проявів хабарництва та інших незаконних методів «вирішити питання». Саме небайдужість громадян до факту появи «Лексуса» в сусіда-чиновника із зарплатою в тисячу гривень, з подальшими анонімками, скаргами в компетентні органи та листами у пресу, поряд із суспільним осудом хапуги могли б стати істинними батьками-засновниками демократії. І з цієї основи вже потім випливають і принципи рівності, і свободи, і, відповідно, прав людини.

Коли українець знає, що сусід поступив в університет за допомогою хабара, або знайомий влаштувався на державну службу «по зв’язках», він зазвичай мовчить. А, наприклад, європеєць не мовчатиме, адже порушено принцип рівності, загальноприйняті правила гри. Без цього простого запитання – чому сусід/чиновник має, і чи законно це придбано – не буде в Україні ніколи ніякої демократії.

Очевидно, сучасному українському суспільству ментально ближча зовсім не європейська модель суспільних відносин, а радше латиноамериканська. Їй, як й Україні, притаманні систематичні зміни корупційно-демократичних режимів диктаторськими, мафіозна верхівка при владі, система тотальної корупції, патерналізму та популістичної демагогії для злиденних селян, які, слухаючи обіцянки політиків про демократію і поліпшення життя, вирощують на продаж коку та канабіс. І найбільшим лихом для латиноамериканських громадян стала б реальна демократизація, яка знищила б усталену систему соціальних й економічних відносин, серцевиною яких є офіційно заборонені законом корупція, хабарництво та наркоторгівля. І для України, і для Латинської Америки демократія стала запозиченим західним словом, яке суперечить системі місцевих соціальних стосунків і якому не знайшлося іншого застосування, крім декоративного. Хоча, можливо, молодій українській державі ще слід пройти необхідні етапи політичного розвитку, перш ніж досягнемо реальної демократії. І тут маємо в кого повчитися терпіння – країни Латинської Америки вже 200 років ідуть до демократії.

Валерій Майданюк