- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

неділя, 7 вересня 2014 р.

Про баранів, шакалів та свинопасів

Коли на оселю нападає ворог, зазвичай, господар спершу стає сам на її захист, а далі кличе на допомогу сусідів. Які прийдуть на допомогу за двох умов. По-перше, якщо сам господар чинитиме опір, а по-друге – якщо самі сусіди усвідомлюють в нападнику потенційну загрозу і для своїх осель. Тобто, після захоплення першої той візьметься за наступні, сусідські.

Останній тиждень бойових дій на Донбасі показав, що це правило діє і в ХХІ столітті. Відверте вторгнення російських військ нарешті помітили всі країни світу, за винятком самої Росії (звичайно ж) та її штатних повій на міжнародній арені. Однак це вторгнення повинно було би продемонструвати здатність України не тільки боротися з інспірованим ззовні сепаратизмом та тероризмом, але й із прямим (хоч і не офіційним) військовим вторгненням. Ось тут виникли проблеми. Удар російських військ у напрямку Маріуполя, захоплення Новоазовська та відкриття так званого «Південного фронту» ще можна вважати несподіваним (хоча, живучи поряд з відкритим вольєром, населеним ведмедями та уссурійськими тиграми, остерігатися їх «прориву на життєвий простір» варто було по всьому кордону). Але події в зоні безпосередніх дій АТО… Коли тиждень не могли надати підкріплення українським військам під Іловайськом, і це закінчилося найбільшою (наразі) поразкою українських військ, а втрати міністерство оборони поки що засекретило (очевидно, що рахунок йде на сотні вбитих). Коли російські війська беруть під контроль нещодавно звільнені населені пункти Луганщини та Донеччини, увійшли безпосередньо в Донецьк та Луганськ. Коли чудом вцілілим добровольчим батальйонам нарешті (!) обіцяють надати важке, в тому числі протитанкове озброєння. Коли люди виходять копати окопи і рови, немов у роки Другої світової… Ось тоді переконуєшся в правоті давньої мудрості: кращою є армія баранів на чолі з левом, аніж армія левів на чолі із бараном. Сьогодні українські бійці б’ються за Україну на Донбасі з подиву гідною мужністю. А всі поразки та невдачі – це наслідки дій вищого керівництва силових структур (ЗСУ, МВС). Керівництва, яке становить собою суміш пригрітих Януковичем вірнопідданих та некомпетентних служок (баранів) та обвішаних зірочками за рекомендаціями з Москви агентів ФСБ (шакалів).
Петро Порошенко пообіцяв зміни в керівництві силових структур. Добра звістка, однак якби міністр Гелетей зайнявся цим скоріше (його попередники про це й не замислювалися), то й втрати серед українців були би менші, а кількість «вантажів 200» вже переповнювала би російські цвинтарі. Для прикладу, днями стало відомо, що колишнього керівника Служби зовнішньої розвідки України, чоловіка екс-міністра юстиції Олени Лукаш Григорія Ілляшова розжалувано та позбавлено військового звання генерал-полковника ЗСУ (із займаної посади його звільнено указом в. о. президента України Олександра Турчинова ще 26 лютого). Безумовно, правильне і перше, і друге рішення. Завдяки цьому виродку ФСБ практично паралізувала українську військову розвідку, за що тепер кров’ю платять наші бійці. Однак питання: а чому не зірвали погони з «генерала армії» Валерія Хорошковського, який отримав їх свого часу, очоливши СБУ? А з інших протеже Януковича та «Сім’ї»? Випадкових людей тоді вгору не просували. Доки контррозвідка СБУ (яка також тільки наново створюється) розбереться із кожним, вони або ще встигнуть багато шкоди завдати, або втечуть на пенсію чи за кордон. Тому, аніж розбиратися зі справою кожного зокрема, чи не варто позбавити звань всіх «новоспечених» генералів, які отримали свої звання в епоху Януковича? Все одно жоден з них ніякісінької цінності в умовах бойових дій не має, оскільки все вміння цього «януковицького генералітету» ‒ підспівувати і красти. А без них українські солдати, сержанти та офіцери скоріш зуміють організувати ефективну оборону та звільнення Донбасу – якщо їх не будуть зраджувати та знищувати безглуздими наказами згори. Дивлячись на ці генеральські пики, які зграйками тупцювали за Януковичем на парадах та маневрах, а сьогодні з Генерального штабу керують АТО чи з міністерства оборони здійснюють її забезпечення, віриться, що на їхньому місці значно краще спрацювала б старший лейтенант штурман-оператор вертольота Мі-24 3-го окремого полку армійської авіації Повітряних сил ЗСУ 33-річна Надія Савченко, якій ще на два місяці продовжили утримання в російському СІЗО, ще й призначили примусове психіатричне обстеження у Москві в інституті Сербського. Ще б пак, як не запідозрити в психічному розладі жінку, яка заявляє в російському суді: «У вас немає справедливості, у вас немає закону. Ваша влада ‒ це просто… Дякувати Богу, у нас уже немає Януковича. Буду вірити, що у вас скоро не буде Путіна». Це ‒ поведінка українського офіцера, а як би себе поводили в камері (чи перед камерами) «генеральчики»?
Прикро, але слід згадати ще один випадок. У час початку наступу російських регулярних військ передову залишив п’ятий батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». Чотири сотні бійців, «не витримавши» ракетно-артилерійських обстрілів, при яких батальйон не втратив вбитим жодного (!) побратима, вирушили на військовій техніці, зі зброєю додому (до речі, двадцять бійців батальйону таки залишилися на фронті). Військових зупинили біля міста Знам’янка Кіровоградської області, до них на переговори приїхав особисто командувач сухопутних військ Анатолій Пушняков і перший заступник генпрокурора Микола Голомша. Побоюючись, що їхній вчинок пахне дезертирством, зброю новоспечені «герої» складати відмовилися, наполягаючи, що віддадуть його тільки вдома ‒ за місцем отримання. У результаті погодилися віддати важку зброю, а стрілецьке озброєння залишили при собі. Після чого їх пропустили на Івано-Франківщину, на місце постійної дислокації в селище Делятин Надвірнянського району. Тепер командир батальйону пояснює, що після того, як в ніч на 24 серпня їх в районі Амвросіївки обстріляли «Градами» з боку Росії, він, щоб врятувати життя солдатів (у них, мовляв, не було відповідної бойової техніки та зброї), прийняв рішення відступити із займаних позицій. Правда, відступити аж на Івано-Франківщину (!). При цьому, начебто, батальйон прибув на доукомплектування, а після короткого відпочинку бійці готові повернутися в зону бойових дій. Варто згадати, що перші звістки про ймовірність відправки цього підрозділу в зону АТО спричинили на початку літа протести матерів (жінок, сестер, доньок). А 25 серпня це жіноцтво перекрило дорогу при в’їзді в Івано-Франківськ, вимагаючи негайної ротації. Можна лише уявити, як зловтішалися московські пропагандисти, отримавши такий блискучий, не вигаданий матеріал стосовно «високого» бойового духу власне «западенців». Мабуть, таких «добровольців» краще й близько не підпускати до зони бойових дій, нехай випасають на полонинах своїх овець, в надії, що до них москаль не скоро дійде. А там, можливо, жіноцтво його хлібом – бринзою зустріне, а отримані грамоти від ФСБ за підривну роботу в тилу «укропів» стануть індульгенціями.
На тлі цієї огидної історії згадується ініціатива Сергія Куніцина про створення добровольчого батальйону із бійців, які служили в Афганістані та Югославії. А також Конгресу азербайджанців України, який звернувся до Петра Порошенка з пропозицією створити інтернаціональний батальйон для участі в бойових діях на сході України. Тоді очільник Конгресу, Хугані Гусейнов заявив: «Війна набуває затяжного характеру. У такій ситуації є потреба в резервах. Необхідні не просто бійці, а з досвідом бойових дій. Такі бійці є». Як висновок: за Україну і проти Москви повинні воювати ті, хто хочуть це робити, і можуть. А свинопасам місце завжди десь та й знайдеться.
Однак залишається ще справа зовнішньої допомоги, від «сусідів». Звісно, найближчі з-поміж них, саме ті, які встигли пізнати всі принади московської окупації (Литва, Латвія, Естонія, Польща) виступають в ЄС найбільшими прихильниками надання негайної військової (а не лише моральної та економічної) підтримки. Оскільки розуміють, що слідом за Україною може прийти і їхній час, адже Путін не зупиниться, як не зупинився на анексії Криму, як не зупинився перед цим і на окупації частини Грузії. «Вишеградська четвірка» (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) вже створює спільний бойовий підрозділ, куди увійдуть 3260 військовослужбовців, з яких польських представників 1450 чоловік, по 650 військових з Угорщини та Чехії, а також 600 осіб зі Словаччини. Президент Польщі Броніслав Коморовський заявив, що українське питання буде одним з головних на порядку денному найближчої зустрічі Східного флангу НАТО з участю глав держав «Вишеградської четвірки», країн Балтії, Румунії та Болгарії. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск обраний на посаду президента Європейської Ради (хоч, на противагу йому, міністр закордонних справ Італії Федеріка Могеріні, відома своїми «симпатіями» доПутіна, стала Верховним представником Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки). Однак решта Європи все ще сподівається мирно продрімати цей конфлікт, за принципом «якось воно буде».
На цьому тлі лунає ініціатива Арсенія Яценюка про скасування парламентом позаблокового статусу України та взяття курсу на інтеграцію в НАТО. Навіть в умовах, коли окупант вже відверто топчеться українською землею, напередодні виборів ну ніяк не можна обійтися без демагогії, тим більш шкідливої. Чому демагогії? А як інакше можна охарактеризувати цю ініціативу? Україну, яка з тих чи інших причин не звільнила самостійно свою територію від агресора, повинні прийняти до НАТО, і наступного дня країни ‒ члени НАТО повинні виступити на захист свого нового партнера, себто, почати бойові дії проти Росії?! Невже хтось вважає керівництво НАТО божевільними, щоб набувати собі ненадійного союзника і втягуватися у безнадійний військовий конфлікт?!
Чому ініціатива шкідлива? Тому що, не втілившись насправді ні у що реальне (хіба що парламент скасує позаблоковий статус, який і так вже жодної ваги не має), вона підігріє хворі голови, які все ще сприймають НАТО як щось неодмінно вороже. Навіть ті, які вже сумніваються у «дружності» Росії. Себто, не отримавши нічого власне для України, ця ініціатива начебто мала б хіба що додати позитиву на виборах для її автора, а насправді – додатково озброїти аргументами промосковських агітаторів на Південно-Східній Україні. Автор ініціативи – зрадник? Ні. Але думати, перед тим як щось ініціювати, особливо під час зовнішньої агресії, не завадить. Особливо тим, кому ще рано чи пізно доведеться відповідати за «зданий» без спротиву Крим.
Юлій Хвещук


Немає коментарів:

Дописати коментар