Україна самою історією поставлена перед фактом: у
холодній війні проти Заходу, розв'язаної самою Росією, наше місце на боці
першого. Таким є прагнення активної частини суспільства, яка співпадає з об'єктивним
ходом подій.
Світ вирує. Соціальний час прискорюється - обставини
та умови людського буття, які на зорі цивілізації змінювалися один раз на сотні
років, пізніше - раз в покоління, зараз відчувають карколомні зміни кілька
разів протягом життя одного покоління.
Людство усвідомлює темпи цих змін. Наддержави і
сверхкорпораціі намагаються їх прогнозувати, а то й намагаються впливати на їх
характер. Частково це вдається. Проте в основному людство, викликаючи ці зміни,
одночасно представляє з себе їх пасивного спостерігача. «Парадокс», говорили
про такі протиріччях древні елліни.
Глобальні центри впливу, насамперед США і ЄС,
гарячково розробляють і одночасно втілюють власні стратегії суспільних
трансформацій в динамічних умовах буття. Будівництво нового світового порядку
доводиться здійснювати без попередніх «проектно-вишукувальних робіт».
Проектування ведеться одночасно із зведенням «споруди», тому що прискорення
плину часу не залишає «будівельникам і архітекторам» такої розкоші, як час на
розробку проекту.
За схожим принципом, до речі, в дев'яності роки в
Києві був забудований Майдан підземними торговими спорудами, сумно відомими
«бульбашками» і скляної «греблею» під готелем «Україна». Тоді котловани під ці
«шедеври архітектури» почали копати одночасно з їх проектуванням. Сьогодні
«шедеври» в дощ протікають.
Російські футурологи та інші зацікавлені громадяни
також традиційно міркують, «як облаштувати Росію». І деякі з них вже розуміє,
що нераціональної розкоші імперської величі країна собі дозволити просто не
може. Навіть зберегтися в існуючих кордонах для неї проблематично. Але хто в
Росії слухає тих футурологів?
Росія виставляє себе на посміховисько не вперше.
Українська ж «хата», як завжди, скраю. Неповноцінна
українська «еліта» не має амбіцій перетворити країну на один зі світових
центрів впливу, або хоча б у самодостатнього суб'єкта. Керівники, як завжди,
думають важку думу: кому б передати країну в зовнішнє управління, зберігши для
себе корупційні «вольності і привілеї».
У 17-му столітті вибір був ширший: Річ Посполита,
Валахія, Порта за посередництва Криму, або та ж Порта безпосередньо, Московія,
Швеція. Зараз же, у зв'язку з оптимізацією геополітичного простору, вибір
спростився - Євросоюз або Російська Федерація.
Соціологи кажуть, що настрої посполитого електорату
діляться навпіл. Однак за європейський напрям виступає більшість самозайнятих
громадян, молоді, людей з вищою освітою, тих, хто буває за кордоном. Отже:
«майбутнє вибирає Європу».
А Європі, здавалося б, не до нас! Їй самій хто б
допоміг впоратися з самообустройством. У «бабусі» повно власної головного болю:
як не проблема дефолту Кіпру, так етнічна злочинність у Франції; що не
заворушення в Іспанії, так урядова криза в Італії ... Все разом це називається
«кризою європейської ідентичності», а то й «кінцем західної цивілізації ».
Насправді, такі визначення не мають нічого спільного з
реальністю. Західний світ насамперед володіє значним ресурсом самопізнання. В
умовах безпрецедентного темпу суспільних змін цього ресурсу недостатньо, але
усвідомлення його недостатності одночасно представляє собою ... частина
згаданого ресурсу.
Європа добре пам'ятає свою політичну історію з часів
Стародавнього Риму. Пам'ятає вона, і чого їй коштувало небажання робити з цієї
історії висновки. Тому європейські мислителі і вожді намагаються, принаймні,
визначити напрямок суспільних трансформацій і хоч якось ними управляти.
Сегментарна конкуренція ЄС і США йде у минуле.
Співпраця в галузі безпеки (НАТО), стимульоване колись СРСР, розвинулося в
різноманітні і міцні зв'язки. Захід реінтегрується в єдиний, більш щільний, ніж
раніше, геополітичний суб'єкт.
Всі спроби Росії прикидатися рівнозначним центром
впливу виглядають просто смішно. Її технологічна та соціально-культурна
відсталість, а ще якась підліткова, втім, небезпечна задерикуватість не
дозволяють розглядати цю державу як солідного геополітичного партнера.
Крім того, російські та західні лідери вирішують різні
завдання. Західні - безпеки і розвитку власних товариств. Росіяни - безпеки та
примноження власних капіталів корупційного походження. Основні інтереси
правлячої верхівки в Україні подібні інтересам їхніх російських колег.
Проте захистити свої накрадені стану нашому гламурному
істеблішменту важко. Так само, як це не вийшло в Єгипті, Лівії, Сирії.
Здавшись до Росії, українська «старшина» наражається
на небезпеку конфіскації «наколядованого» протягом двох десятків років за
сценарієм під назвою «Ходорковський - Лужков - Березовський». У Європі ж мало
того, що створений кіпрський конфіскаційний прецедент і епічний казус
«панамського паспорта», так ще й корупція являє собою аномалію, а не природне місце
існування влади. В Україні корупція для чиновників - як вода для риби. Про
вибірковому правосудді або вибірковому самоврядування в Європі думають те ж, що
і про канібалізм.
Захід переважає
Україна застигла в положенні «і не туди, і не сюди».
По-науковому воно називається «точкою либрации» - місце розташування космічного
тіла, на яке впливає гравітація двох інших рівновеликих тел. Таким чином перше
тіло залишається нерухомим щодо двох «центрів впливу». Так триває, поки об'єкт
впливу або розірветься, або одне з двох великих тіл збільшить свою притягальну
силу, що призведе до падіння менш важкого об'єкта «в його обійми».
Розвиваючи «гравітаційну модель», можна було б уявити,
що Україна роз'єднається не по територіальному, а соціальною ознакою: правлячий
шар - надбудова - «з'їде» в Росію, а вся країна - базис - в ЄС. Після
пам'ятного стояння на Майдані деякі високі посадові особи «режиму Леоніда
Кучми» виявилися жителями елітних підмосковних передмість і отримали російське
громадянство. Втім, з вищеописаних причин зараз міграція «олігархів» має все ж
переважно західний напрямок. Туди ж біжать і кримінально переслідувані нинішнім
режимом «помаранчеві» чиновники.
Захід свою силу тяжіння збільшує. Росія зменшує. І це
неминуче. Модератором цивілізаційних процесів і надалі виступатиме Захід. Для
цього йому потрібні ресурси - ментально-культурні, територіальні, людські. Чи
згодна Україні їх надати, ніхто не спитає. Країна вже самою історією поставлена
перед фактом: у холодній війні проти Заходу, розв'язаної самою Росією, наше
місце на боці першого. Таким є прагнення активної частини суспільства, яка
співпадає з об'єктивним ходом подій.
Чинити опір цьому, звичайно, можна спробувати, але це
те ж, що чинити опір тектонічному руху континентальних плит. Іншими словами: «не
дуй проти вітру!».
Немає коментарів:
Дописати коментар